Завантажити

дивляться, наче на уламок місячної породи. Не завжди так було. На початку вісімдесятих я – вже дорослий хлопець, крутив сріблясту польську злотувку, питаючи друга: що то є на наші гроші? На правах власника монети, він поклав її у шухляду, сказавши, що злоті – то вже круто, бо його старша сестра на них купувала у Польщі фірмові джинси, як ото ми купуємо хліб. А джинси тоді були культовими штанцями. Тобто, наші туристи, виїжджаючи за кордон, долучались до нечисленних розпорядників могутніх іноземних банкнотів.
І от, я за кордоном. Прилетівши з країни недорозвиненого соціалізму у напівфеодальну державу, де календар відстає на шість з гаком століть, побачив асортимент маленьких приватних крамничок. Хотілося тихо плакати.
По-перше, з’ясував, що афганці не гребують всякою валютою. Плати хоч національними афгані, продертими в десятьох місцях, хоч твердолобим доларом, якого я так і не бачив до часів новітньої історії. На «ура» йшли і спеціалізовані радянські гроші – імітатори інвалюти, так звані чеки Зовнішпосилторгу. Всі курси і кроскурси вкладались в головах торгівців, швидко і уміло розраховувалась вартість товару з запасом на знижку. Ти тільки з’явись на порозі дукану – вся увага тобі гарантована. Це ота друга умова і підвалина успіху, яка для нас, звиклих до кам’яних облич продавців радянських магазинів розслабляла. Купувати хотілось.
Радянська влада робила спроби обмежити повальну конвертацію у військах. За законами СРСР операції з інвалютою були прерогативою Держбанку. Контингент військ солідарно порушував чільний закон, скупляючись імпортним одягом, радіотехнікою, всілякими забавлянками. Дуканщики до якости банкнот ставились поблажливо. Купюра, розірвана у кількох місцях, клеїлась стрічкою і знаходилась в обігу до повного фізичного зносу.
Більшість дрібних товарів: жіночі хустки, запальнички, браслетки, годинники і таке інше, мали свою тверду ціну і кожен знав, що, наприклад, електронний годинник «Seiko» з сімома мелодіями ставав твоєю власністю за 50 афгані. За дорожчі товари дуканщик правив ціну як на душу ляже. Бувальці знали приблизну вартість предметів купівлі і збивали ціну так, щоб обидві сторони розійшлись задоволеними. Про виняткові властивості купованої речі власника магазину слухатимеш – не переслухаєш. Такий бізнес. Хто на ньому не знається, платитиме хоч три ціни. Радянській людині треба було ретельно вивчати модель східної економіки. Здібні учні відстежували курси валют у різних регіонах країни, знали – де, що й по чому купується. Складалося враження, що через дукани торгували всім, окрім запасного життя.
У найвигіднішій диспозиції були вертольотчики. Всепрохідний транспорт «під рукою», мобільність і різниця цін у різних регіонах спонукала до дій. Розповідає, на той час, борттехнік 302-ї об’єднаної вертольотної ескадрильї старший лейтенант Ігор Фролов:

«Кожний політ на Чагчаран на супровід Мі-«шостих» з вантажем ставав мукою для «вісімок». Повзли на висоті 4000 метрів просто над сніжно-скелястими вершинами, на яких зустрічалися не тільки гірські козли, але і загони озброєних людей. Трохи нижче, в гірських виярках стояли у схованках зенітні установки і крупнокаліберні кулемети ДШК, тому вертольотам доводилось тягнутись по самих вершинах. Найприкріше – не було можливости стати до бою, навіть якщо помітив, що по тобі працює якийсь ентузіаст джихада. Навіть хвилинна затримка поглинала дорогоцінні літри пального. Повна заправка з двома додатковими баками дозволяла долетіти до Чагчарана (майже 400 км!) і повернутись назад – але ледь-ледь. Зустрічний вітер і ненажерлива пічка (очевидно, мається на увазі неекономічний двигун – прим. автора) вже змушували кумекати про дозаправку у Чагчарані, щоб не впасти в горах на зворотному шляху. Дозаправка полягала у тому, що гас (нестачу літрів 300-400) тягали цеберками з Мі-6 або у той же спосіб «доїли» свого, більш економічного напарника.
Страждання компенсували чистим гірським снігом, – ним натоптували великі армійські термоси, щоб, прилетівши, заварити цейлонський чай або «Ліптон» з бергамотом на нормальній, а не хлорованій воді. Ну і, звичайно, чималі баули з югославським печивом і цукерками тягли у чагчаранські дукани і здавали там за максимальну ціну (наслідок важкодоступности високогірного ринку). Зазвичай, ці продукти не були власністю льотчиків – крам роздобували наземники, які мали ближчі взаємини з магазином. Перед вильотом вони прибігали на стоянку і просили льотчиків здати їх товар по максимуму.
Борттехнік Ф. у перший же «чагчаран» зрозумів стратегію шмекерського рейсу («шмекерити» на льотному жаргоні – проводити торгові операції). Після двох з половиною годин теліпання над морозними скелястими вершинами, ухиляння від трас ДШК (розвернулись, але вогневої позиції не знайшли – вже у наступних рейсах виявилось, що кулемети стояли в землянках з відкотним дахом), біганиною від борта до борта з повними відрами гасу, а потім поїздка в дукан, де хлопчик при підрахунку п’ятисот пачок цукерок намагався нагріти

читати