Завантажити

Після оголошення політики примирення у 1986 році пішла зворотна хвиля реемігрантів. Якщо брати в цілому, ідея влади провалилася, але я бачив відкат з-за кордону на власні очі. Дев’яноста кілометрами північніше гератський цивільний аеропорт пропускав потоки зусиллями авіакомпанії «Бахтар» - внутрішні рейси. На шиндандському літовищі бахтарівських літаків я не спостерігав. Військова база слугувала цілям матеріального забезпечення військ. Та все ж, частину тих, хто повертався до своїх провінцій, перевозили нашими Іл-76 за принципом «скільки влізе».
Шиндандська авіабаза, за рідким винятком, приймала тільки військові літаки. Найчастіше над аеродромом кружляла «кочерга» Іл-18, так званий відпускник. Зрідка прилітав аерофлотівський Ту-154. Посадкова смуга доволі довга. Підліт до неї, з точки зору пілотажу, не складний. Були б спокійні часи, то й новачок припечатав би свого крилатого як квочку на гніздо. Однак, попасти з крутого віражу – завдання хіба що для Янголів. Людям властиво помилятись.
Цивільний Ту-154 погожого дня просто спадав з неба, закручуючи машину у протизенітну «коробочку». Приємно дивитись на рідкісного птаха, урочисто і блискуче сяючого над головами солдатів, які ностальгували за вотчиною. Я дивився, як пілоти працюють рулями, виводячи машину на пряму. Виводили і не попали. Літак пройшов зависоко над торцем смуги. Ревонули двигуни, і він пішов в набір на друге коло. Хтось казав, що кожен третій пасажир боїться літати. Хотілось вірити, що на тому борту були лише відважні люди.
Іноді я вірив, що шиндандський гарнізон – тиха ріка, життя у якому не піддається небезпеці. Он скільки малих і великих літальних апаратів піднімалося за день і всі їхні посадки не були останніми, а, як кажуть льотчики – крайніми. І це було майже правдою. Поодинокі випадки - не те, про що хотіли б читати цінителі баталістики. Їм би страху побільше, полум’я, невмовкаючих обстрілів. Ні, я не переобтяжуватиму цим, адже не люблю зловживати гарячими темами заради ефекту. Але дещо розповім з того, що сталося на моїй пам’яті, на моїх очах.
Два випадки, коли господарі країни по-хазяйськи наводили у ній свій лад, збадьоривши охорону, аеродромні служби, органи безпеки і розвідку. 13 червня 1985 року гарнізон прокинувся від вибухів. Ні, навіть не від самих вибухів. Звикнувши до нічних «салютів», нормальний солдат спить яко дитя: гатять танкові гармати, ревуть «Гради», ляпотить десь легка зброя… Нас збудили нічні караули і чергові.
Тієї ночі характер вибухів був іншим. Звук долітав здалеку і нам загрози не віщував, але цікавість перемогла глибокий сон. Багато хто повиходив з модулів. На Захід від частини, де розташована авіабаза, небеса розцвічувала заґрава. Напевно не можна було сказати, що то горить. Медсанбат? Кишлачок? Інші дрібні об’єкти? Масштабність пожежі схиляла думку до того, що палає все-таки на території аеродрому. На ранок солдатська усна пошта донесла перші звістки про нічну диверсію.
Вояків афганського полку підкупили серйозні люди, що вдень ховалися по норах. Чи то добровільно (чому б ні?), чи то під примусом, шість літаків Су-7Б і сім Міг-21МФ, які належали ВПС ДРА, акуратно замінували. Ото був їх останній політ: крила окремо, колеса окремо. Дюраль літав, як чайки над морем. Тринадцять бойових машин із залишками палива, зарядами катапультних крісел. Під їх крилами були навішені блоки некерованих авіаракет – по 32 штуки на одиницю. Все це дуже швидко перетворилось на пекельне згарище.
Дорогою до наших вух чутки приросли подробицями, які краще опустити. Тепер вже важко відділити криштальну правду від домішок. Для прикладу, вже у перший день по події казали, ніби заміновано було 30 винищувачів. Тобто, прибрехали вдвоє. Знищення такої кількости літаків за один раз – унікальний успіх моджахедів. Вони дуже потерпали від авіаударів. Значить, хтось зумів прославитись, а комдив Касперович наступного ранку у компанії з фотографом немало бідкався серед розкиданих уламків. В його особистому архіві збереглись пам’ятні знімки наслідків диверсії. Подібне більше не повторювалось ніде і ніколи.
Регулярні обстріли аеродромів Кандагар, Баграм, Джелалабад, вибух у Кабульському міжнародному аеропорту у сукупності не дали такого ефекту, як одна шиндандська операція. Єдина втішна обставина – обійшлося без людських втрат.
Значно глибший слід завдала інша трагедія – загибель лише однієї людини разом із крилатою машиною. Я хочу акцентувати увагу на цінности окремо взятого життя, тому не кажу про масові втрати, про переповнений домовинами «Чорний тюльпан». От зрозумійте, про що пишу: був собі офіцер. Я не знав і ніколи не зустрічав його, але… 23 липня 1985 року ввечері він розганяв свій Міг-23МЛД, сподіваючись за годину побачити родину ТАМ, за річкою. Виліт не бойовий, без бомбових підвісок. Вдень літаки 905-го авіаполку перелетіли на територію СРСР у Талди-Курган. Двоє «пташок» лишилось. На МіГу майора Чегодаєва відмовив турбостартер. Пара затрималась на землі.
За кілька годин

читати