Завантажити

У одному дИвному містечку жИлИ собі два дуже схожі хлопчИкИ. Одного звалИ маленькИй „и” а іншого маленькИй „й”. Розрізняли їх лИше по тому, що маленький „й” завжди носив кашкетика на голові.

Маленький „и” був гарним та вИхованим хлопчиком. УсюдИ він ходИв з друзями і ніколИ не любИв залишатись на самоті. А маленький „й”, був невихованим, бо навіть у приміщенні не скидав свого кашкетика. Та ходили хлопчики у один дитячий садок.

Одного дня у дитсадку були заняття і вихователька роздала усім нИткИ, голкИ та сказала:
- Сьогодні мИ будемо вчитися робити чарівні кИлИмкИ. Навчу вас вИшИватИ.
- Ой, як це нудно, – зашепотів маленький „й” до хлопчика „и”.
- Та давай хоч спробуємо.
- Ну гаразд.
І хлопчики почали вИшиватИ.
Спочатку вони вИшИли дорогу. А потім ... у кожного вийшла своя історія.

У маленького „и” ось такі були прИгодИ.
Хижа лИсИця ловИла сИнИцю. КрИламИ бИла сИнИця по лИстю. ВишИв хлопчик швИденько собачку, щоб та прогнала лисицю.

А маленькИй „й” вИшив хатИну з дИмарем та крИнИцю біля неї.
- А чия це хатИна? – запитав маленький „и”, розглядаючи малюнок друга.
- У цій хатині живуть кнИгИ, – відповів „й” і ненавмисно вколов себе у палець.
Крапелька крові упала на вИшивку і раптом хлопчики опинилися біля тої хатинки з димарем. Двері перед ними самі повільно відчинилися.

У хатинці було безліч книг а у кріслі сиділа старенька бабуся.
- Ой, хлопчики, - сказала вона, побачивши їх. – Спізнились ви. Щойно у мене були усі букви, я їм слова роздавала, лише вас не було. Нічого у мене не зосталось. Та піду пошукаю, може щось знайду.
- Та ще щось принесіть, щоб кров зупинити, – попросив маленький „й”.
- Гаразд.
Довго шукала бабуся. Повернулась з жменькою слів у руках.
- Ось на тобі ліки, щоб кров зупинити, - подала бабуся маленьку баночку з рідиною хлопчику „й”. – Це ЙОД.
- Ура! У мене є слово!
- Так, у мене є ще декілька слів для тебе: і йорж, і йогурт. А от для твого друга я уже слів не маю. Та нічого, не сумуй, ти також дуже важливий, тільки сам не можеш зоставатися. Без тебе дуже багато слів не зможуть існувати. А тепер повертайтесь назад.
- Дякуємо, бабусю. А як же Вас звати?
- АБЕТКА я.

Хлопчики знову сиділи за своїми столиками у дитячому садку й вишивали.
- А таки справді чарівні килимки ми вишили!
- Так, чарівні. Це ж не сон. Дивись, у мене й пальчик загоюється.
- Це ЙОД допоміг. Спасибі бабусі АБЕТЦІ. От дивина так дивина.

читати