Завантажити

Потяг цього разу надто довго повз темними полями, селами, біля заспаних хатин, ніби хотів показати мені, яка вона довга - дорога додому.
А бути вдома дуже хотілося. Хоч і минуло лише кілька днів, як я поїхала звідси, але серце стискалося щоразу, коли дивилася на книжечки, куплені в подарунок рідним малятам. Як вони там?
Їздити на фестивалі, виставки доводилося нечасто. Але завжди тягнуло якнайшвидше повернутися додому. Не те, щоб поїздки не давали задоволення, адже така зайнятість була тільки в радість, та ще й на хліб додавала чимало, але… над усе кортіло повертатися до рідних рученят, палаючих оченят і теплих обіймів.
Ще трошки, ще кілька хвилин... Вже будинки рідного міста видно, виглядають де-не-де безсонними очима-вікнами.
Ось і мій перон. Холодний, мокрий, але свій і від того теплий та рідний. Нарешті вдома. Тепер таксі й за кілька хвилин я цілуватиму теплі личка моїх малят.
… дверний замок звично заскрипів, ніби привітавсь, і прочинив назустріч двері.
- М-р-р-р-р-р, – муркотлива кішечка потерлась об мою ногу і відійшла вбік – мокра, холодна її господиня, але все-таки своя. Потягнулася солодко.
- Хороше тобі, кицю, тут вдома, – шепнула я. – Тепло, сито, чого ще треба? А там така мерзлота… та нічого, головне, що я - вдома. Як наші малята? Знову навчали тебе чогось? От шибеники малі! Мабуть, сплять… піду до них. Привітаюся тихенько.
У дитячій кімнаті пахло молоком і… дітками. Поцілувала старшу, потім маленького. Такі теплі, розніжені… солодкі.
- Мої рідні… - притулилася щокою. Тільки носики соплять. Лиш би не розбудити.
Якби не пізній час, зустріли б, як завжди, в порозі. Прибігли б, мало з ніг не збивши й обійняли міцно.
- Скучила за вами… Ой, як скучила! Як добре десь у світі не було б, а тут, біля вас, мені найсолодше. На добраніч, мої хороші. Зайченята мої любі… Погріюся трошки біля вас.
Прилягла. Притулилася до теплого волосся. Сопуть. А пахнуть як!
Коли ще були маленькі - старшенька, а потім і менший, - як я любила тримати вас на руках. Ви засипали, повіки ставали важкими й оченята стулялися. Зручно вмостившись на моїх руках, ви мирно посапували, як от зараз. А я завмирала, щоб не розбудити, і тільки вдихала ваш теплий запах дитини і молока. Які це відчуття! Аж у голові паморочилось і внизу живота щось солодко лоскотало. Мої дітки… Знайте, що я завжди буду з вами! Що б не сталось, як би життя не повернуло. Не знаю, як мені це вдасться, але буду вчитися, буду старатися, буду молитися за вас. Щоб у вас усе було добре, щоб ви були щасливі, навчуся вас розуміти, слухати, чути, підтримувати. Не знаю, чи сама це все вмію, але… ви мене навчите, добре?
Може у когось це материнське відчуття виникає по-іншому, але у мене прийшло відразу, як дізналася, що чекаю вас, першу, а потім і другого. Не хочу когось засуджувати, чи комусь докоряти, бо ж усяке в житті буває, але знаю про себе одне – тільки-но зрозуміла, що у мені є нове життя, – все, я відповідальна за це життя, не віддам його ні за що і нікому, не дозволю скривдити. Не лише через те, що гріх чи інші моральні заборони. Просто НЕ ЗМОЖУ! Адже я така велика, сильна, доросла, і те маленьке життя, яке в мені, мені довіряє, воно поки не народиться, має лише мене, захистком. Як же я можу його зрадити? Ніколи!
Отак і вас. Тільки дізналась - і все: не зачіпайте, моїх зайченят!
А тепер, мої любі, нехай вам насниться велика, біла і пухнаста киця, гарна й привітна. І я теж піду відпочину з дороги.
На добраніч, солодкі…

читати