Завантажити

гостроколом на найвищому пагорбі, теж в усі боки бігали челядники — з терема до клітей, і знову до терема, й до медуші, й скітниці, й до стаєнь та обори. Зустрівши на порозі дебелого Малка, Богдан сказав:
— Мати.
Малко вже давно навчився розуміти княжича й відповів:
— Княгиня в медуші сидить. Пощо є тобі?
Але княжич лише махнув рукою й побіг до підвалу, в якому зберігалися меди. Княгиня Рада з білявою робою Гундою переливала брунатний настояний мед з малої каді в більшу. Богдан, не чекавши, поки вона закінчить, підійшов і смикнув матір за рукав:
— Чуєте, віддайте мене заміж.
— Га? — здивувалась княгиня. — Як то заміж? — аж у долоні сплеснула регочучи.
— Заміж тільки дів оддають, — пояснила роба Гунда, білобрива готська полонянка, яка вже давно жила в княжому дворі й досить вільно говорила мовою полян.
— Не тобі кажу! — огризнувся княжич, та обидві жінки весело реготали, й він люто зиркнув на них і вихопився сходинками з підвалу, нахвалюючись:
— Тоді я сам... я сам!..
Богдан побіг до терема, трохи не збив Малка, який і досі стовбичив на ґанку, й почав шарпати всі двері підряд, але, так нікого й не знайшовши в теремі, крім двох челядників, які не знати нащо шкребли дошки в сінях, знову підбіг до Малка.
— Де є?
Тивун сього разу не збагнув, що від нього вимагають, і перепитав:
— Хто?
— Хто, хто! — буркнув хлопець. — Вона!
— А-а, — здогадався тивун. — Там, за підклітями в садку.
Богдан, стрибнувши з високого ґанку, майнув за кліті, наставляні попід городським гостроколом. У сьому місці гострокіл вигинався і правив стіною княжого дворища, городця, де стояв високий терем на два поверхи й вежу та всі господарчі будівлі. Міцний паркан з гострих дубових паль обгороджував дідинець князя від окольного міста й був маленькою твердинею в Києвому городі. Хлопець метнув до садка, що зеленів біля самісіньких воріт городця, й став мов укопаний. Княжна Ясновида сиділа на дерев'яному стільчику під яблунею. Тут-таки лежав на вкритій вовчим хутром лаві батько, князь Милодух.
Київського князя в городі ніхто не вважав господарем. Він уже років із десять хворів на тяжкий недуг, що не піддавався лікуванню жодним зіллям, рік у рік блід і худнув, був схожий на справжнього нава1, проте Морана, всесильна богиня смерті, не відбирала в нього життя. Князь цілими днями вилежувався, взимку в теремі, влітку в садочку, розмовляв кволим голоском, і всім Києвим городом, та й не лише городом, а й цілим князівством, правила його діловита жона Рада.
Княжич Богдан якусь мить вагавсь, тоді приступив до Ясновиди й, затинаючись, мовив:
— Я б-беру тебе жоною!
Й хворий князь, і Ясновида дивилися на нього, мов на привид, потому княжна закотилася дзвінким сміхом, і Богдан не витримав поважного тону й уже вдарив на благання:
— Чуєш?..
Княжна й досі реготала, хворий князь і собі кволо всміхався, й хлопець не знав, що й мовити.
— Малий ще єси, — впокоївшись, устала Ясновида. — Підрости трохи, тоді й веди собі жону.
Богдана мов ґедзь укусив. Він крикнув, і голос йому то басив, то зривався на півники:
— Малий єсмь? Малий?.. А вчора? Речи, хто вчора побив тамтих? Де б єси була вчора, да би-м не зміг я там-тих степовиків? Зир туди! — Й він показав рукою на ворота, де й досі стриміла голова степового розбишаки, наткнута на високу жердину. — Де б си була?
Та княжна й далі сміялася, чорнобрива й світлоока, й знову торочила:
— Підрости, княжичу, малий ще єси, малий...
Богданові хотілося підскочити й надавати їй ляпасів за таке знущання, та хворий батько теж глузливо посміхався, тоді прибіг ще замурзаний Богданів братик Волод і заблискав на нього спідлоба, колупаючись у носі, Богданові забракло сил, він крутнувся й побіг за ворота. Й коли збігав з насипу в окольний город, мало не наскочив на комонника.
То був той самий косак, якого Богдан випередив нещодавно в Дубовому лісі навпроти гори Дитинки. Через сідло в нього був перекинений великий рудий олень зі ще молодими не розгілляченими рогами. Богдан одразу впізнав свого роганя — біля горлянки й досі стриміла його коротка важка стріла з білою лебедячою пір'їною на зарізі.
Непогамована лють збурилася в Богданові, й він кинувся до чубатого комонника та почав стягати роганя з сідла. Проте комонник штовхнув його чоботом у груди й, доки хлопець підіймався з пилюки, проскочив у ворота городця.
Не тямлячи себе від образи, Богдан побіг аж до Полудневих воріт, потому звернув у Хрещатий Яр, ізсунувсь осипом униз і, шаснувши в кущі ясно-зеленої ліщини, дав волю сльозам. Плакав довго й гірко, плакав уголос, і в голосі снувалась настирлива думка: охаблюсь, охаблюся дому, нехай тоді шукають, нехай плаче й мати, й вона, я ж повернуся тільки тоді, коли про мене загомонить уся земля — й Полянська, й Деревська, й Сіврська, й цілий світ. Ось тоді вона побачить, із кого сміялася, нехай, нехай...

читати