Завантажити

Найстаріша, спершись долонями на стежку, плювалася кров'ю, певно, забилась при падінні, й на неї ніхто не звертав уваги. Середня, вбрана в чорний стрій, схожа на робу, підкотивши поділ спідниці вище коліна, розтирала вдарену ногу — гарну й сліпучо-білу. Та на неї теж ніхто не дивився. Кожен обтирав кров, і піт, і багнюку, бо нещастя впало на сих людей зовсім несподівано, в цілком безпечному місці, за якусь верству від городу, й вони досі не могли прийти до тями.
— Ти хто єси, отроче?
Богдан здригнувся. Коло його коня стояла молода дівчина й злякано дивилася на Богдана. Кінь тряс головою від болю, форкав і бризкав на неї кривавицею, та дівчина не зважала на це й мов зачарована дивилась на юнця з важким гатилом на луці.
— Хто єси?
Діва підійшла збоку й торкнулася долонею його поробошня, ковзнула пальцями по дубовому гатилі.
— Роб єси княгині Ради?
Богдан мовчав. Дівчина зняла з білої шиї гарно ковану золоту гривню й дала йому:
— На, відкупишся в княгині.
Хлопець несвідомо взяв гривню й ніяк не міг одвести віч од діви.
З лісу, що затуляв од них Київ город, вихопилося троє комонників. Попереду охляп їхала княгиня Рада. Тільки тепер Богдана мовби попустило. Він кинув важезну довбешку — крива шабля, що й досі стриміла в ній, від удару дзенькнула й зламалась навпіл. Він стрибнув на землю й опинився в материних обіймах.
— Мамо...
Се було перше слово, на яке Богдан спромігся. Княгиня переляканими очима дивилася на побоїсько й міцно пригортала вищого за себе, кремезного в плечах сина, що горнувся до неї й плакав.
— Що то в тебе є? — по якомусь часі спитала княгиня, показуючи на золоту гривню.
Отрок, зиркнувши з-під материної руки на чужу діву, пошпурив гривню геть, аж у Хрещатий Яр.
— Взяла-м князя за робочича, — звинувачено проказала незнайома й приступила ближче. — Дозволь, княгине, поцілувати твого сина.
Й, не чекаючи відповіді, підійшла, відірвала хлопця од материних грудей, взяла його обіруч за голову й міцно поцілувала в засльозені вуста. Богдан випручався й одвернувсь, а. діва пояснила княгині:
— Се діло його рук.
Княгиня Рада, зітхнувши, поспитала:
— Звідкуду єсте прийшли, княжно Ясновидо?
— З городу стольного, з Витичева.
— Я-м тебе зразу впізнала.
— І я тебе, княгине.
— Така була твоя мати молодою. Така саміська. Ти ж зовсім маленька тоді...
— Я вже-м невіста, княгине, — сказала Ясновида й відступилася трохи вбік, неначе се зізнання завдало їй прикрощів.
— Чия ж єси невіста?
Ясновида перше поправила на собі полоття, відвернулась убік і проказала:
— Тура, князя косарів луганських.
— Джурджа... — промовила Рада. — Лугарі кажуть Джурдже на нього. По-їхньому так буде. Й хочеш за князя Тура?
Діва не відповіла, й Рада подивилася на неї довгим допитливим поглядом. Богдан уже заспокоївся й наставляв до їхньої розмови вухо, скоса позираючи на вродливу молоду княжну. Мати зітхнула, погладила його по розпатланому волоссі й підійшла до свого коня, якого тримав за повід челядник.
— Підсади ж! — невідомо чому гримнула Рада, й челядник узяв її за гомілку. Вона звісила ноги на один бік і силувано всміхнулася до Ясновиди.
— Будь гостею в нашому вогнищі, княжно.
— Спаси Біг, — відповіла та. — Тепер мені й так нема куди їхати. Маю лиш одного оружного можа.
Вона пішла поряд з Радиним конем. Богдан здогнав їх потім. Услід пленталися Ясновидиці робині й між із мечем через плече, а позад усіх виступав на захваченому коні тивун Малко, наштрикнувши на меч голову забитого степовика.
— Кинь оту погань! — гримнула княгиня Рада.
Та Малко не зважав.
— Маю поставити сю голову на сулиці над ворітьми, — сказав він. — Хай лякається гайвороння.
Княгиня махнула рукою, їй стало байдуже. Вона згадала про інше:
— Отих... побитих... спалити треба.
— Спалю, княгине. Щоб не смерділо падлом у Києвому городі. Віддам у пожертву Цурові й Пекеві.
 
Місяця того-таки в наступний день
Ще вдосвіта княжич Богдан, побудивши Борислава й Вишеслава, пішов до стайні. В Києвому городі всі спали, конюх невдоволено буркнув спросоння: “Йди сам”, — і знову влігся в порожніх яслах, коні теж спали, котрий навстоячки, котрий навлежки, тільки Малків кудлач, низько звісивши голову, дослухався болю в пораненому вусі. Богдан поляскав його по волохатому крупі. Кінь навіть не зрушився. Тоді юнак одв'язав сірого в яблуках жеребчика, лише торік об'їждженого, підняв його на ноги й вивів.
Борислав із Вишеславом, сонькувато чухаючись, топталися біля стайні.
— Ти бери гнідого, а ти рябу, — сказав княжич і, пустивши свого жеребчика вільно, пішов по сідло.
— Студено, — позіхнув Борислав, але не сказав княжичеві й слова навпроти. Вишеслав же, якого коротко звали Вишатою, взагалі ніколи не сперечався.
Коли троє юних комонників виїздили з

читати