Завантажити

одного з ними племені.
— Не за Вишгородом. Далі сидять.
— Відаю, що далі. На Чорнобильській землі. Однаково й сі можуть меститися. А чи-бо ніт?
Богдан знову збрижив чоло. Він і справді думав податися на Лугань — вольні люди, косаки, роблять, що хочуть, воюють, і полюють, і розважаються, і… не водяться з жонами. То тільки їхні князі мають право женитись, а лугарі-косаки дають обітницю сіроманства: не одружуватись, не кидати меча та сулиці з рук і пильно берегти свою землю від ворогів. Так він думав, але Борислав слушно рече...
— Мають меститися, — проказав Богдан.
— Куди ж тоді?
Княжич відповів на се десь аж ополудні.
— У греки.
— Куди-и? — протяг Борислав, але та думка раптом заполонила його. — Правда твоя, княжичу! В греки! В греки! Чув єси? — повернувся він до Вишати.
Той згідливо всміхнувся.
— На сьому й буде! — сказав Богдан.
— Ліпо, ліпо! — радів Борислав. — Там слави заживемо! Туди готи ходять служити можами константинопольському володареві. Наречемося й ми готами, княже! Вірно!
— Наречемося русинами. Й таких візьмуть. А вернемось...
Княжич не доказав. Жеребець задер голову й сторожко пряв вухами в бік Соляного шляху. Богдан схопився на ноги, Борислав теж, і тільки Вишата сидів незрушно, притуливши спину до шерехкого дуба. Незабаром з-від шляху зачувся кінський тупіт, і, перш ніж хлоп'яки встигли злякатися, галяву зусібіч із гиком і свистом опосіли комонники. Всі були в барвистих ногавицях, на плечах мали різнокольорові корзна, з-під корзон же виглядали гаптовані й зеленим, і червоним, і синім, і жовтим, і чорним шнуром коротші чи довші гуні. Передні, побачивши на галяві людей, спершу напинили коней, розгледівши, знову весело засвистали й загикали, підкидаючи догори смушеві клобуки. Тільки тепер хлоп'ята постерегли, що то лугарі, бо голови й бороди в усіх до єдиного були поголені й з маківок поза вухо звисали вузенькі оселедці волосся, мов у князів.
— Гой, отроче, — звернувсь один з них до Вишати, як найстаршого, — коні пасете?
Вишата лише всміхнувся по вуха, Борислав же вмить побіг знайомитися.
— З Лугу єсте?
— З Лугу, — відповів йому кремезний косак із довгим копієм, до якого був прив'язаний густий чорний конячий хвіст.
— А куди?
— На Луг-таки! — засміявся косак, а Борислав зніяковіло шморгнув носом. — Не шморгай, косаки можі вольні, куди хочуть, туди й їдуть.
— А з якого Лугу єсте? — знову почав допитуватися Борислав. — 3 Чорнобильського?
— Ніт, не з Чорнобильського. — Косак устромив списа з кінським хвостом у землю й скочив додолу. — 3 Лугані-річки. Чув єси?
— Чув єсмь...
— Ось таке, — підсумував кремезний косак і гукнув до своїх: — Розсідлуй, братове!
Лугарі позіскакували з коней і заходилися розсідлувати. Вмить на галяві зайнялося вогнище, восьмеро косаків не знати й звідки принесли вбитого соханя, оббілували його й настромили над багаттям. Ліс виповнився лоскітливими пахощами смаженого м'яса, й хлопці згадали, що сьогодні й не снідали. Про Богдана годі й казати: він нічого не мав у роті хтозна-відколи.
Хлопці помалу запереступали до багаття. Борислав, маючи на оці своє, ввесь час липнув:
— Коли ж ви рушаєте? Сього ж дні?
— Не горить, — сміявся косацький отаман. — Нам аби заутра бути в Луговиках.
— На Чорнобильській землі?
— На Чорнобильській.
— Пощо?
— Кошового можа маємо жонити.
— Князя Джурджа? — вихопилося в Борислава, й він почервонів.
— Та Джурджа ж. По-нашому Юра.
— Як се по-вашому?
— Я-м роду полянського. По-нашому Юр. А по-сіврському Джюрджь. Он у нас є косак із землі Сіврської, його ймено такоже Джюрджь. А по-деревлянському Тур. Тепер відаєш?
— Відаю, — мовив Борислав і перезирнувся з Богданом.
— А князя Юра знаєш? — запитав кремезний отаман і перевернув жердину з лосем.
— Чув єсмь, — ухильно відповів Борислав, похоловши від страху.
Але страх виявився марним. Отаман був балакучим і віщим. Перевертаючи над вогнем лося, він почав пояснювати:
— Як ми речемо на сього звіра?
— Лось, — одказав хлопець.
— Істинно. А сіври речуть на нього лусь. А в Деревах речуть лись. Зумів єси?
— Зумів єсмь, — усміхнувся хлопець.
— А як той звір, що живе в лісі й страшно гарчить? Видів си такого?
— Ні. Лише забитого. Медвідь речеться.
— О! — погодивсь отаман. — А пощо? Бо мед відає. А ти відаєш?
— Відаю!
— То й ти єси медвідь?!
Отаман зареготав, реготали й усі, хто чатував коло вогнища.
— Не єсмь медвідь, але чоловік, — підшморгнув Борислав.
— А ци відаєш ти, що чоловік так і звався колись?
— Коли?
— А давно.
— Не відаю.
— Так слухай. Є така пісня:
 
Ой піду я до лісу, до лісочку,
Та втну собі дубову тесочку,

читати