Завантажити

Так він пролежав до самого вечора, й, коли сонце сховалося за Діброву, прийшли Борислав із Вишатою. Вони вже все знали й ні про що не запитували. Богдан розповів їм про свої плани.
— Пійдете зі мною?
Борислав розгублено відповів:
— А чого ж би й ніт.
Вишата ж тільки широко всміхнувся.
— Сього-таки вечора! — сказав Богдан.
Товариші зітхнули. Княжича однаково не переконаєш, коли надумався до чогось. І хоч як було лячно, хлопці поклали на тому, що смерком викрадуть із княжих стаєнь коней, візьмуть зброю, оружжя та харчу — й у путь.
Та коли, діждавшись ночі, вивели й посідлали коней і збиралися дати дьору з городця, біля самих воріт із наштрикнутою на палю мертвою головою Богдан раптом став. Йому вчувся знайомий голос. Кинувши коня, він шаснув у садок. На лаві, де сьогодні вдень лежав батько, лежала княжна Ясновида, над нею ж вовтузився той прийшлий косак і намагався приборкати її. Страшенний здогад різонув Богдана по серці. То мав бути згадуваний учора Ясновидою лужицький князь Джурдже. Княжна відчайдушне боронилася й плакала, й хлопцеві знову засліпило вічі люттю. Він підскочив до лавки, вхопив приблудного косарина за кіску й потяг, аж у того з несподіванки голова заломилась назад.
Богдан з усього маху дав йому по пиці, той відскочив, і в темряві хижо зблиснув короткий латинський меч. Богдан теж витяг оружжя з піхов і дзвінко крикнув:
— Боронися! Клич своїх косацьких кумирів на підмогу!
Сутичка була коротка. Противники чи й устигли тричі схрестити мечі, й може, тому, що князь Джурдже випив надміру меду, а може, просто не розрахував своїх сил і спритності, та сталося так, що, відбивши Богданів меч, він готувався кинутись на знахабнілого отрока, однак лише болісно й якось наче здивовано застогнав і впав навколішки.
Богдан ошелешено позадкував і вдарився головою об яблуню, та в сю мить із мороку виринув Борислав і потяг його за собою. Вже коли підскочили до Полудневих воріт городу Києвого й чекали, поки зоружений сулицею між одчинить їм, до слуху їхнього долинув переляканий вереск, і Богдан упізнав у ньому голос Ясновиди.
 
Місяця того самого в третій день
Цілу ніч їхали хлопці битим Соляним шляхом, то женучи коней учвал, то даючи їм перепочити, попускали поводи лише в найгустіших лісах і, коли за Дніпром зблиснули перші промені сонця, опинились навпроти стольного городу Витичевого. Богдан мав під собою свого влюбленого сірого в яблуках жеребчика, Борислав гнався вслід йому на гнідому, а за ним на рябій кобилі тримавсь трохи збоку Вишата.
Поминувши стольницю, хлопчаки напинили коней. З високого насипу на них зорив між у різниці й шоломі. По якійсь хвилі він гукнув: “Бериле!” На насип вийшов ще один, зоружений сулицею, й хлопці вп'ялися коням під ребра, тільки курява за ними стала. На витичівському столі сидить Великим князем Богданів дід Данко, та всім відомо, що найбільше в такому стані належить стерегтися родичів. І Великого князя зараз немає, пішов походом на греки, його ж тивуни та вогнищани — люд непевний, он як дивилися з валу приворітні можі, тож краще таки триматися від них найдалі.
Лишивши по ліву руку Рожищів, хлопці звернули вбік і вирішили переднювати. Мішаний ліс понад Соляним шляхом був багатий на сонячні галяви, коні кали де пастися, до того ж і дичина тут велася.
Богдан сів під ще не вбраним у листя дубом-нелинем і замислився. Про забитого вчора князя Джуріже він не думав, хай лишень про нього думає ота Ясновида, але в вухах йому й досі стояв її розпачливий, а може, зляканий вереск. Під боком у Богдана без угаву теревенив Борислав, та княжич мовчав і не відповідав на його зачіпки. Коли людина вийшла з батьківського вогнища, мусить бути дорослою й мислити по-дорослому. Борислав був сином велійого болярина Борислава Старшего, відзначався винятковою балакучістю, та Богдан друкив із ним, і хлопець жодного разу не зрадив свого княкича.
Другий, Вишата, був протилежністю Бориславові. Вишатин батько Огнян служив у княжому вогнпці старим конюшим2, а мати була робою, але не з полонених, а з близьких: дівчинкою її продав йому сіврськиї велій болярин Ладко, що тримав город у Нежині. Вишата разом із батьком та матір'ю мешкав у городці київського князя. Він майже ніколи не розмовляв, тільки широке всміхався, ніби з чимось погоджувавсь, або ж червонів і сопів, коли йшлося про щось неприйнятне. Він мав років на п'ять або чотири більше за хлопців, однак парубкувати ще й не думав і завше воловодився з меншими, даючи собою керувати.
Борислав припинив торохтіти, й княжич наставив вухо:
“Що він питає?”
— Речу, куди ж тепер, княжичу? Чи в полудневі краї, чи на всхід, у Луги? Та пощо нам ті лугарі тепер, коли ти вбив їхнього князя? Куди ж поберемося"?
— Не з тих лугарів, — буркнув Богдан, і Борислав знову закидав його словами:
— Відаю, що не з тих. Ті сидять на річці Лугані, а се земля Сіврська. Та тільки й сі, що за Вишгородом, ще

читати