Завантажити

один анонiмний лист, потiм другий i третiй, чим Київ дуже славний. В тих листах обписували Радюка як небезпечну людину, як "недоброзамiрного", котрий має на думцi розмiзчить церкву й державу, котрий заметився страшною пошестю з Парижа й Нiмеччини, котрого не можна пускать нi в школу, нi в канцелярiю, i що його було б варто вкинуть в тюрму таки зараз. Його потрiпували скрiзь по багатих салонах. До Радюка почали чiпляться... Вiн просився на вищу службу, але його не прийняли. Радюк мусив покинуть Київ на який час i знайшов собi службу в Петербурзi, маючи надiю вернуться в Київ.
Чимало минуло часу. Чимало втекло води у Днiпрi. Ольга швидко забула Радюка. Новi знайомi, усякi випадки знесли з її серця любов до Радюка. Вона почала зовсiм забувать про його, i на його мiсце в Дашковичевiй гостиннiй з'являлись вже новi особи... До Ольги присватувалось чимало женихiв, але всi вони були й не дуже багатi, i не дуже гарнi. Пiсля Радюка навiть Кованько об'явився Ользi й просив її руки. Але якось в один день Ольга з матiр'ю, йдучи проз його магазин, побачили, як вiн сам продавав лойовi свiчки, стоячи за прилавком. Другий раз вони поїхали до банi, а ту баню взяв на оренду Кованько, i, пiд впливом нових реальних iдей, часом сам стояв в конторцi й продавав бiлети. Раз якось Ольга з матiр'ю пiдступили до конторки за бiлетами i вгледiли там Кованька. Ольга трохи не згорiла од сорому й трохи не зомлiла. Вона зараз пiсля того написала до Кованька й дала йому гарбуза. Довго не траплявся їй такий жених, котрий пiдходив би й пiд її iдеал i припадав хоч трохи до вподоби.

Але раз якось влiтку Ольга з матiр'ю гуляла понад Днiпром на шосi. Пiсля дощу на шосi не було анi порошиночки! Днiпро стояв тихий i ясний, як дзеркало. На крутих горах зеленiло дерево, не ворушачи анi листочком! Подiл дрiмав i наче плавав на водi, одкидаючи в Днiпрi вершечки церков i дзвiниць. На горах коло Владимирового пам'ятника, в Царськiм садку, на шосi скрiзь сновигала публiка. Київ гуляв, дихав свiжим повiтрям. Ольга зайшла з матiр'ю по шосi далеченько. Вони обидвi стали на мiсточку, поспирались на залiзнi штахети й дивились, як чудовий мiст висiв над водою й одбивався в водi, як пароход тихо коливався серед Днiпра. Проз їх проходило багато людей, пролiтало по мосту багацько екiпажiв, i всi пани й паничi задивлялись на Ольгу. В лiтнiй сiрiй сукнi, повненьким своїм лицем, де блищали темнi очi, не втративши нi крапельки свого свiту й вогню, вона принаджувала очi всiх, грацiозно спираючись на гратки одним лiктем i ставши боком до Днiпра так, щоб її бачили всi прохожi.
По шосi катав екiпаж, скiльки було сили й прудкостi в коней! Конi бiгли, неначе поносили, порозкидавши голови на обидва боки й позгинавши дугами шиї. В екiпажi сидiв вiйськовий з полковницькими еполетами. Його повне лице було гордовите, i червонi губи надутi. З пихою кидав вiн очима на гуляючих дам, одкинувши назад голову. Ольга здалеки вгледiла його й повернулась вся до його. Вона його впiзнала. А полковник, тiльки що порiвнявся з ними, зирнув за неї оком i торкнув погонича. Той осадив назад баскi конi; конi неначе сiли й спинились. Полковник зiйшов з екiпажа й почав гулять. Вiн почав придивляться до Ольги. "Вона й не вона! - думав вiн, та все крутився то сюди, то туди. - Вона чи не вона та чорнява красуня! Здається, вона!" - думав вiн, та все гуляв, навiть став коло штахетiв, сперся i все поглядав на Ольжин чудовий профiль, на червонi, як калина, губи.
Ольга глянула на огрядного полковника й зараз впiзнала того знайомого офiцера, котрий колись у клубi романсував з нею й навiть ще тодi сподобався їй своєю смiливiстю, комплiментами, петербурзькою рiднею й гордим аристократичним видом. Вона сама зачепила його.
- Чи вже ж ви мене не впiзнаєте? - сказала вона йому весело й ласкаво.
- Чи вже ж це ви, Ольго Василiвно!

- Як бачите, я! Мабуть, я стала стара, коли ви мене не впiзнали.
- Ой, якi ви стали, якi ви стали! - сказав вiн.

- Така стала, що ви насилу мене впiзнали, - сказала, смiючись, Ольга.
- То прошу ж у вас дозволу бувать в гостях у ваших рiдних.
- Коли ви того бажаєте, то я прошу вас од щирого серця, - сказала Ольга й порекомендувала його матерi.
Полковник вже й не покинув Ольги. Вiн попросив їх у той екiпаж, в котрому сам сидiв, i завiз їх до Дашковичевого дому.

Через мiсяць в тiй самiй церквi, де колись вiнчалась Степанида й Марта, вiнчалась Ольга з тим полковником. Всi люди говорили, що не бачили ще такої гарної молодої й такого одутловатого ситого бурбона. Вони вiнчались на пiдмостках, обгороджених штахетами. Як ступив молодий, вже сивуватий, на тi пiдмостки, то вони аж задвигтiли й загули, так що всi осмiхнулись.
Полковник завiз Ольгу десь далеко, одначе швидко вернувся до тестя, бо, як потiм виявилось, в його тiльки й було добра, що еполети та полковницький мундир. Ту маєтнiсть, про котру вiн колись торочив Ользi на балу, давно спродали за його давнi офiцерськi довги.

Радюк, послуживши кiлька рокiв в столицi, вернувсь в Київ.

читати