Завантажити

пiд вербами. За голосом кожного парубка можна було вухом вислiдкувать, кудою прямувала смiлива парубоча нога, де була чия мила, на якiм кутку обзивалась вона пiснею. Хори вулиць змiшувались, перепинялись, часом зливались докупи в один тон, часом рiзнили в дисонанс. Спiвуче українське село спiвало до пiвночi, i до пiвночi пiд зорями сидiв Дашкович на ганку та все думав свою думу. Його причарувало сiльське життя, не глибоке, але спiвуче й живуче; його причарувала рiдна мова, рiдна пiсня, чисте повiтря рiдного краю, й сине небо, i погожа вода, i тиха, зоряна нiч.
Вже Дашкович встав i хотiв йти спати, як коло самiсiнького двора дiвчина заспiвала пiсню. Дашкович зараз впiзнав той голос: то спiвала Настя Топилкiвна. Голос був такий чудовий, що його одразу можна було впiзнать, хто його раз чув. Пiсня весела, з щасливого серця, дзвенiла тихої ночi неначе пiд .самим його вухом. Настя верталась з вулицi додому i, певно, була щаслива, що постояла, й наговорилась, i намилувалась з милим. Голос замовк коло самого Топилчиного двора, i Дашкович пiшов у хату.
На другий день старий батько просив сина вивезти косарям обiд.
Дашкович поїхав на луки в раннi обiди. Косарi косили толокою; вони стояли дуже довгими рядками. На луках пiд гарячим сонцем дуже пахло свiжою травою й польовими квiтками. Невважаючи на спеку й духоту, косарi спiвали косарських пiсень; їх голоси змiшувались з пташиним щебетанням, з трiщанням трав'яних коникiв. Гаряче повiтря аж кипiло хвилями всякої гармонiї. Наймит розпалив багаття, повiсив на тагани казанок i почав варить кулiш. Сонце стало серед неба, i косарi зiйшлись полуднувать, посiдавши кругом мисок. Дашкович сiв поруч з косарями до кулешу. Затовчений свiжим салом з зеленою цибулею й кропом, кулiш той здався фiлософовi смачнiшим од усякої страви. Мiж косарями так i пересипались жарти, приказки. I пiснi, i приказки, й прислiв'я - все те вразило Дашковича надзвичайним багатством поезiї, жарту, юмору, практичного розуму. Вiн вийняв книжечку й позаписував пiснi й приказки.
Надвечори наймити взяли волок i пiшли до ставка ловить рибу. Дашкович пiшов з ними й носив вiдро. Наймити забрели попiд берегом i витягли повний волок баговиння, карасiв, линiв, ракiв та жаб. Пiдводне царство, обплутане нитками, кидалось, ворушилось, лазило на зеленому березi. Сам Дашкович, забувши свою фiлософiю, обiруч вибирав раки й рибу з жабуриння та куширу. Риба трiпалась, пiдскакувала на травi; раки плазували й ляскали шийками; жаби тiкали з усiєї сили до води, радi, що не звернули на себе людської вваги. На березi запахло риб'ячою сирiстю, баговинням. Дашкович так розходився, що пiдняв палець угору, подумав, потiм роздягся й сам полiз у воду ловить рибу волоком. Швидко вони знов витягли волок, повний дрiбної плiтки.

- А зайдiм iще волоком на ваше щастя, пане! - промовив наймит.
- Про мене, й зайдiм! - сказав Дашкович. Бони закинули волок i витягли черепаху, котра з переляку пiдгорнула пiд черепки лапи й голову i лежала, наче мертва. Всi засмiялись з такого Дашковичевого талану.

- А закиньмо ще на щастя вашої панiї! - сказав знов наймит, охочий до жартiв.
- То й закиньмо! Тiльки не ловiмо знов черепахи, - сказав Дашкович i швиденько полiз у воду.
Щастя професоршi було, знать, не велике, бо на той раз вони витягли дуже багацько ракiв та жаб i не впiймали анi однiсiнької рибини.
Небагато вони заходили волоком, а вже риби було повне вiдро. Ракiв було так багацько, що не було куди їх брать. Надвечiр косарi почали пiдвечiркувать, i Дашкович все записував пiснi, що розказували йому чоловiки. Вже луки почервонiли пiд промiнням заходу, скошена трава ще дужче запахла. Тихий захiдний вiтер обливав лице неначе лiтеплом, лащився до лиця, поки зовсiм не вмер, як червоне сонце сiло за лiсом.
Дашкович вертався до села й почував, що його груди багато легше дихали пахучим свiжим повiтрям рiдного села, нiж в мiстi.

Настала недiля. Дашкович був у церквi, старiй, дерев'янiй та темнiй. Пiсля обiду йому було невесело сидiть дома, i вiн пiшов по селi.
На великому вигонi стояла корчма, а коло неї була велика купа людей. Там грали музики. Професоровi забажалось зайти подивиться, як тiшиться простий народ. В корчмi сидiли чоловiки й молодицi й пили горiлочку; вони всi говорили заразом та так голосно, що од того клекоту не було чуть нi одного слова. Розмова клекотiла, як окрiп в казанi. Пiд корчмою танцювали хлопцi й дiвчата. Дашкович знехотя задивився на танцi селян.
Мiж дiвчатами вiн зараз примiтив Настю Топилкiвну. Вона пiшла у танець з тим молодим хлопцем, з котрим Дашкович бачив її пiд вербами. Дашкович ненароком був свiдком їх женихання й знав про їх кохання; вiн дивився й милувавсь молодою гарною парою. Настя виробляла дрiбушки, спустивши очi додолу. Рум'яна й щаслива, вона вся дихала щастям. Добре намисто легенько бряжчало на її шиї. Коли це з гурту кинувсь до неї один парубок, вхопив за разки намиста i рвонув з усiєї сили. Намисто так i пороснуло на землю! Всi перестали танцювать; музики

читати