Завантажити

городу нрав і права»:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає...
Уже на зламі ХІХ й ХХ століть Іван Франко, говорячи про близьких його серцю письменників, тих, котрі вміють по-справжньому «любити і ненавидіти, дуріти і боротися, плакати і сміятися», згадує Сковороду та й загалом високо його цінує. «Григорій Сковорода, — каже він, — поява вельми замітна в історії розвою українського народу, мабуть, чи не найзамітніша з усіх духовних діячів наших XVIII віку». Ще більшу вагу Сковорода мав під ту пору для модерністів. Недаром же один із провідних теоретиків української «модерни» Андрій Товкачевський, розглядаючи життя та філософію Сковороди крізь призму ніцшеанських ідеалів, із захватом напише: природа створила Сковороду, мабуть, тільки заради того, щоб пересвідчитись у власній здатності «творити не лишень нікчемних фіглярів, а й богів». Та справжнім символом нашої духовної культури від давнини до сьогодні Сковорода стане за часів українського Ренесансу 1920-х років. Саме тоді Павло Тичина присвячує йому збірку «Замість сонетів і октав» та починає роботу над поемою-симфонією «Сковорода», яка за своїм грандіозним задумом мала б стати «українським «Фаустом» ХХ століття, Гнат Хоткевич шукає в науці Сковороди екзистенційного прихистку, герой оповідання Сергія Пилипенка «Льодолом» потверджує ідею свободи словами Сковороди «Весь світ спить...», Микола Хвильовий називає його «великим українським філософом», Михайло Івченко змальовує образ Сковороди в повісті «Напоєні дні», Юрій Яновський згадує про нього як про людину-«європейця» в романі «Чотири шаблі», Валер’ян Поліщук у своєму «біографічно-ліричному» романі «Сковорода» показує філософа відважним мандрівником «у глибини духу», Михайло Драй-Хмара приміряє образ Сковороди-мандрівника на самого себе («Розлютувався лютий надаремне...»), Микола Зеров береться за переклади латиномовної сковородинської поезії, Юрій Клен розпочинає свій шлях українського поета сонетом «Сковорода», а Максим Рильський у поезії «Китаїв» бачить мандрівного філософа предтечею нового світу:
Хай прикладаються прочани
До переляканих ікон,
Хай прорікає Первозванний
Царів, панів, корону й трон, —
Та з палицею пілігрима
У нові села й городи
Прямує тінь неутолима
Григорія Сковороди.
Сковорода — чи не один-єдиний український класик, який витримав ту кардинальну переоцінку цінностей, що відбувалася в нашій культурі 1920-х років. Навіть для найбільших тогочасних радикалів він залишився знаковою постаттю. Недарма під ту пору існувала думка, що молоді ідеалісти, що їх називають «першими хоробрими», — творці «жовтневої» України — у своїх інтелектуальних пошуках прямували дорогою «від Сковороди до Маркса». Зрештою, вже зовсім скоро з’ясувалось, що «дорога від Сковороди до Маркса» — це дорога в нікуди, дорога від повноти буття до цілковитої ніщоти.
І коли поколінню дітей Другої світової війни, як скаже юна Ліна Костенко, «обридли відьомські шабаші фікцій», у пошуках істини воно знову звертається до філософії та поезії Сковороди. Саме тут слід шукати джерела культурного й політичного резистансу блискучої плеяди українських «шістдесятників». Пригадаймо хоч би образ Сковороди-«перворозуму» в «Індустріальному сонеті» Миколи Вінграновського, варіації на теми Сковороди у Василя Симоненка, Івана Драча, Бориса Олійника, Дмитра Павличка, «Сад нетанучих скульптур» Ліни Костенко, поезію Василя Стуса, який з повним на те правом називав Сковороду одним зі своїх «найкращих друзів», публіцистику Івана Дзюби та Євгена Сверстюка, сковородинські розвідки Валерія Шевчука... А по той бік «залізної завіси» Ігор Костецький назве Сковороду одним-єдиним навчителем модерної України (Praeceptor Ucrainae), людиною, що репрезентує ту українську культуру, «яка має вселюдське значення», Василь Барка окреслить своє життєве кредо словами: «Світ мене спіймав, але не вдержав» — і стане самітником — так, як Сковорода, Дмитро Донцов присвятить останні дні життя праці над статтею «Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності» (прикінцева сторінка рукопису так і залишилась у його друкарській машинці).
Та й для українського постмодерну наш старий філософ неабияк привабливий — чи вже мати на думці екстравагантну візію Сковороди як «першого українського хіпі» Юрія Андруховича, чи те, як пильно вдивляється в образ Сковороди героїня повісті Оксани Забужко «Інопланетянка», коли прагне збагнути сенс тієї навряд чи досяжної для смертного чоловіка повноти буття, яку вона називає «третім рівнем свободи». Ким же він був, міркує вона, «посполитим улюбленцем, дотепником із сопілкою», чи «похмурим самітником, ніким не збагнутим “чоловіком Божим”, з людської ласки годованим?..» Якби вона спитала про це в самого Сковороди, то важко сказати, що б він відповів. Людське життя філософ уявляв по-різному. Він міг услід за Йовом казати, що життя — це повсякчасна борня (звісно ж, не в сенсі «житейського борюкання», а в сенсі «духовної війни»-психомахії), міг говорити про життя

читати