Завантажити

впізнав би в цих могутніх козаках ієродиякона Мотронинського монастиря Аркадія та ченця Найду.
Аркадій скинув шапку і обмахнув нею своє розпашіле обличчя. Волосся густою хвилею розсипалося по плечах і виказало його чернечий сан.
— Ще наш, не відібрали! — з саркастичною посмішкою відказав Найда. Він уже мав вигляд справжнього козака: волосся було підстрижене за козацьким звичаєм, над різко окресленими губами чорніли вуса. — Окраїни вже захопили, незабаром доберуться й до самого серця.
— Не доберуться: зуби поламають.
— Правда твоя! Впадати у відчай нам іще не слід.
— Отож-бо й воно! А тепер за діло, ондечки й вона сама, Саксаганка. Хвалити бога, доїхали. Де ж, по-твоєму, Суха Комісарівка?
— А он, дивись! — Найда приклав руку до очей і показав на північ. — Бачиш, на самому обрії бовваніє щось?..
— Ну, бачу...
— То це і є Савур-могила, а від тієї могили вже недалеко й Комісарівка: ще до ночі можна дістатися туди.
— Овва, чи не помиляєшся?
— Я?! Та цим же шляхом, щоб обдурити сторожу, повз Комісарівку і Савур-могилу запорожці завжди в польську Україну пробираються. Не раз я міряв цей шлях. Не будь я Найда, коли перед нами не Савур-могила!
— Ну, виходить, нам пощастило, я вже думав, що ми, звернувши од тих клятих татар на південь, зіб'ємося з дороги, а воно, бач, саме на потрібне місце й трапили. Отже, їх нам бог на поміч прислав.
— То з богом і в дорогу! Адже Петро-Павло не за горами, а через цих бусурманів і так два зайвих дні у степу проблукали. Мало з дороги не збилися.
— Тепер уже не запізнимося. До ночі на березі Комісарівки будемо, а вдосвіта вирушимо в дорогу. У записці сказано, що на те місце, де закопано скарб, прибудеш другого дня, а в нас іще цілий тиждень у запасі. Нумо ж, з богом!
Товариші потягли коней за поводи, коні форкнули і, чалапаючи ногами по грузькому дну, вийшли на берег. Вершники стисли їх острогами й помчали вздовж звивистого берега річки до могили, що ледь чорніла вдалині. Якийсь час обидва мовчали, зачаровані величчю навколишньої природи.
Захід уже починав леліти золотисто-рожевою млою; повівало вечірньою прохолодою. Серед цієї квітучої безлюдної рівнини, що потонула в розтопленому золоті вечірнього сонця, якось дивно озивався глухий тупіт кінських копит. Нарешті Аркадій порушив мовчанку, звернувшись до Найди:
— Знаєш, брате Іване, от я все думаю, хто б міг бути цей невідомий доброчинець, що повідомив тебе про скарб? І сяк і так гадаю... А іноді западе й така думка: чи не лях це якийсь або єзуїт вигадав таке, щоб хитромудре виманити якнайбільше наших ченців і, скориставшись з їхньої відсутності, напасти на монастир? Він і подумати не міг, що ми вирушимо за скарбом тільки вдвох!
— Ні, друже! — відказав Найда. — Я твердо вірю, що все написане в цій записці — щира правда. А я тобі ще ось що скажу: важко повірити, але мене вже кілька років невідступне супроводить якийсь незримий хранитель. Я певен, що він знає й про цю записку, і коли б тут був обман, він попередив би мене. Чи вскочу я в якусь халепу — він мене виручає, чи націлить татарин у мої груди списа — він закриває мене своїм щитом, чи охопить мою душу відчай — він посилає мені втіху... Але хто він, навіщо знадобилося йому моє життя? Навіщо він оберігає його? Я цього не знаю.
Аркадій обернувся до Найди.
— Та як же він рятував тебе? Коли?
— Багато разів, і те, що робив він, не могло бути у владі людини... Я пам'ятаю одну ніч. Страшну ніч на Трубежі... — Найда провів рукою по чолу й заговорив з глухим, тамованим хвилюванням: — Тієї ночі душа моя краялася на шматки, в ній не було найменшого просвітку... Ніч смерті, духовної смерті застилала її непрозірною пеленою, і довкола мене чорніла така ж сама безпробудна ніч. Я сидів на березі Трубежу, на зеленому горбі... Кругом було тихо, мертво й безлюдно; мені здавалося, що душа моя вже відділилась од тіла й полинула в якийсь інший світ. Земля і небо злилися під чорним саваном ночі, у мертвій тиші не чутно було й шелесту трави, тільки внизу сумовито хлюпотів Трубіж. Я сидів нерухомо, не чуючи и не бачачи нічого, погребаючи в цій темряві свою змучену душу... Аж раптом наді мною щось свиснуло в повітрі й навколо шиї обвився аркан, я хотів скинути його, але аркан затягнувся й поволік мене... Очі мої налилися кров'ю, голова запаморочилась, я вже втрачав свідомість... Та ось аркан лопнув... І невидима рука зняла з моєї шиї зашморг...
— Ну, ну... Хто ж то був? — жваво мовив Аркадій.
— Цього я не бачив, бо в очах моїх усе потемніло... Коли я нарешті опам'ятався, уже горів день, а біля мене лежав перерубаний аркан і двоє мертвих татар.
— Незбагненне! — розвів руками Аркадій. — А куди ж подівся той, хто врятував тебе?
— Його вже не було... Я довго блукав степом, шукаючи хоча б його слід, але не знайшов... Незабаром я пішов на Правобережну Україну в Печери, і ніхто не знав, що трапилося зі мною тієї ночі. Аж раптом нинішньої весни

читати