Завантажити

його ясної мосці губернатора... маю щось важливе переказати... Ой, яке важливе!
— Та хто «я»? — уже крикнув з вежі в маленьке віконечко воротар.
— Ребе Гершко... орендар їхньої милості... потрібний чоловік... це я тільки що розмовляв із паном.
— Чого ж ти, собако, лізеш знову? Повертай, кажуть тобі, до лісу... до рябого дідька в болото... Там у таборі є осавул — через нього й перекажеш свої брехні...
— Пане добродзєю!.. Я віддячу... я заплачу... хоч мене й пограбували гайдамаки... мені тільки... побачитись хоч з дозорцею...
— Скільки за це даси?
— Дукат...
— Що-о?.. Ах ти, поганцю! Та я за таку мізерію не стану й тривожити вельможного пана... Геть од брами!
— Стривай, пане! Ой, лихо! Скільки ж пан хоче?
— Десять дукатів, і ні шеляга менше! — І. воротар почав щільніше причиняти своє віконечко.
— На бога! — заблагав Гершко. — Візьми, пане, останнє, тільки впусти! Голова у віконці зникла, а за хвилину забряжчали ключі й заскрипіла хвіртка;
перед Гершком з'явилася дебела постать жовніра в драгунській формі; жовнір простят руку, порахував на долоні покладені Гершком дукати й, осміхнувшись, мовив:
— Ну, якщо це останні дукати, то повертай дишель... без грошей пан дозорця й говорити з тобою не буде...
— Вей мір! — заволав Гершко. — Впустіть! Для пана ротмістра у мене ще знайдуться...
— Ха-ха-ха! — зареготав воротар і впустив Гершка, звелівши йому йти за собою. По крутих колінчатих східцях вони піднялися на самий верх башти, і воротар, штовхнувши ногою невисокі двері, ввів Гершка до світлиці, де за столом сидів відгодований, з чималим черевцем шляхтич і сьорбав, відсапуючи, якусь темну рідину з келиха.
— Ну?! — буркнув він голосно, наче бульдог вискаливши зуби. — Клади за право розмови.
Гершко мовчки поклав десять дукатів.
— Чого ж ти хочеш? — спитав шляхтич, скоса зиркнувши на стовпчик блискучих кружалець.
— Хочу, щоб мене впустили до міста.
— Не можна, — сухо відрубав дозорця. — Вас тут і так напхалося через край...
— Як буде на одного більше, то хіба ж це така біда? — вкрадливо заговорив Гершко. — Адже ж вельможному панові згодиться, приміром, ще один кінь, або кунтуш... або теляги — не з міді, не із сталі, а з чистого срібла... щоб горіли, як сонце... щоб усі панянки мружили очі, дивлячись на пана... щоб кожен жовнір вважав пана за гетьмана... Ой, іх бін аїд, — якщо пан так прибереться...
— Не мели язиком, шельмо, — обірвав його шляхтич, — час дорогий. Скільки даси?
Гершко навіть підскочив од радості, що можна було купити у шляхтича життя, йшлося тільки про ціну... Але ту ж мить радісний вираз зник з обличчя єврея, і він, скривившись, почав низько кланятися і зітхати:
— Ох-ох! Скільки ж вельможний пан хоче?.. Мене пограбували гайдамаки... Нас тільки троє... я, сестра й дочка... Наймичку можна відправити в табір... Ми люди вбогі... нещасні...
— Ну-ну! Ти баки не забивай! Жодного зайвого слова... немає часу, — підвищив голос шляхтич.
— Скільки ж, ясновельможний? — тремтячим голосом бурмотів Гершко.
— Ти сам знаєш, що гайдамаки йдуть сюди і що тільки в Умані можна сховатися... То ось тобі останнє слово... за кожен рот по десять таких купок... а всього, крім цієї, поклади тридцять...
— Ой! — скрикнув Гершко, ніби у нього в грудях щось обірвалося. — Тридцять дукатів? — перепитав він.
— Тридцять купок, — гаркнув шляхтич, — по десять дукатів у кожній! Викладай зараз або повішу, як маму кохам!
Бачачи, що шляхтич не жартує, переляканий Гершко квапливо відвернувся і, діставши з череса потрібну суму, тремтячими руками поклав її перед дозорцею на стіл; той, перелічивши гроші, ляснув у долоні...
На цей знак з'явився воротар, що стояв за дверима.
— Впустити цього жида з балабустою і дочкою... тільки трьох, дивись...
— А їх на возі троє, та він четвертий, — мовив воротар.
— Тільки трьох, кажуть тобі! — гаркнув шляхтич і владним жестом вказав на двері.
Вийшовши за браму, воротар шепнув Гершкові:
— Дай десять дукатів і бери четверту!
— На дідька вона мені? Хіба я тут не знанду служниці? — люто відповів Гершко.
— Так-то воно так, — спроквола сказав воротар, — тільки ось ще трохи зачекай під брамою... а я піду до губернатора... адже йому теж доповісти треба...
— Бери вже! Грабуй до нитки! — вереснув Гершко, тикаючи гроші воротареві. — Тільки відчиняй швидше браму...
Коли наші подорожні в'їхали через два підйомні мости до міста, Рухля стала питатися брата, скільки він заплатив, але Гершко, кидаючи довкола люті погляди, уперто й понуро мовчав. Тільки коли вже буда в'їхала на майдан перед губернаторським замком, він буркнув, не глянувши ні на сестру, ні на дочку:
— Поганяйте он до тієї крамниці під ратушею, де над дверима лисяче хутро висить, спитайте мого приятеля Іцька, рабина... довготелесого такого... що в нас

читати