Завантажити

замучений губернатором отець їларіон...
— Ой, горе! — забідкалась Сара, ударивши себе кулаками в груди. — Що ж мені робити, що робити? Серце моє розривається! — заломила вона в розпачі руки.
— Слухай, Саро! — заговорив Петро хрипким од хвилювання голосом. — Я думав, що ти, жаліючи нас, втекла від того виродка, втекла, щоб урятувати нас від загибелі... Я думав... серце моє шептало, що ти й до віри нашої прихильна душею. Я думав... Ех, пропадай моя голова! Я думав... Що думав? Цілими днями мучився, ночі не спав... жив і дихав цією думкою, — а от насправді виходить, що ти прибігла тільки повідомити нас про день нашої смерті, а жаль тобі не нас, а свого батька...
— Ні, ні! Вас... А він?.. Він мене вбити хотів... Він мене під замком держав... Він мене зв'язану хоче в Умань везти й видати заміж за якогось цадикового родича...
— То як же ти, після всього цього, за нього заступаєшся?
— Петре, золото моє! — склала вона благальне руки. — Це ж вийде, що я, дочка, віддаю його в руки месників, це ж вийде, що я сама своїми руками занапастила рідного батька... А підняти на батька руку — страшний гріх. Адже й ваш бог такого гріха не простить. Ваш бог вимагає прощати ворогів... Він сам молився за них... Ой Петре, Петре! Він не простить мені такої жорстокості, він відштовхне мене, і я зостануся сама серед пустелі, далеко від усіх, проклята всіми... Невже ти хочеш нещасній Сарі такої жахливої долі? — і Сара, обливаючись слізьми, впала йому на груди й забилася на них, мов підстрелена пташка.
— Не плач, Саро, не плач! — збентежився ще дужче Петро. — Твої сльози, мов розтоплена мідь, падають мені на груди й пропікають їх наскрізь. Ти кажеш, що занапащаєш рідного батька... Який же він тобі батько? Він ненавидить тебе, йому байдуже до твого серця, до твоїх мук! Ні, він тобі не батько: батьком можна вважати тільки того, хто любить свою рідну дитину.
Сара мовчала, тільки з поривчастих зітхань і судорожного здригання тіла можна було зрозуміти, які нелюдські муки розривали її бідолашне серце.
— І хіба ти могла б потаїти від друзів смертний вирок їхній? — розпалювався більше й більше Петро. — Хто ж відштовхне тебе за добре діло? Адже бог бачить твоє серце! Це ж уже не твоя провина, а наша, як надумаємо захистити себе від загибелі. От я й віддам за братів своє нікчемне життя...
— На бога!.. Мені дороге твоє життя!
— Не потрібне воно мені, — говорив далі, не слухаючи Сару, Петро. — Там, у корчмі, зібрався кагал наших мучителів, вони раду радять, як висмоктати з нас останню кров, перед ними присягається корчмар потішитися нашими муками... О, не діждете! — потряс він кулаком. — Побігти туди, підперти всі двері й віконниці... та запалити з чотирьох боків ту корчму...
— Петре! Ти не зробиш цього! — заволала Сара й, упавши навколішки, обхопила його ноги руками. — Або ж убий і мене!.. Мені з таким жахом жити не можна... Убий мене, убий цим ножем: мені буде легше... Одного благаю: це так швидко і так легко! Вдар, у тебе рука міцна, — билась вона коло його ніг, рвучи на собі коси.
— Ти збожеволіла, чого ти просиш? Та й чия ти, нарешті, — наша чи їхня? — намагався Петро підвести Сару з землі.
— Твоя... ваша... навіки! Не їх мені жаль, — гарячково говорила Сара, задихаючись од хвилювання. — Мені тебе жаль. Я тебе люблю, кохаю сильніше за всіх!
— І це правда? Говори, говори!
— Тебе! Тебе мені жаль... Ой вей мір! Як шкода! Слухай, якщо вони згорять, то налетить сюди з містечка команда... Ти ж казав, що й за три дні не можна всім утекти, то як же втекти за три години? Подумай, як вони помстяться! Ти ж тільки серце потішиш, а не врятуєш своїх! Ти занапастиш їх, — билась вона в нього на руках і припадала до грудей, цілуючи йому руки.
— Що ти робиш зі мною? Твої слова одбирають у мене силу. Ох, пропав я! — І він зірвав із своєї голови шапку й кинув нею об землю. — Та коли я щадитиму, заради свого серця, ворогів, то який же я син України? Та перед любов'ю ж до неї все повинно впасти ниць, усе! А якщо ласки можуть купити мою душу, то, виходить, вона — запроданка!
— Не заради себе благаю я! — підвищила Сара голос. — Ні, я за свою любов не вимагаю нічого! Я в ім'я твоїх і моїх майбутніх братів благаю! Твій справедливий гнів тепер їх занапастить...
— Ех, сили немає! Я вирву з грудей це негідне серце й кину його тобі під ноги! Воно не потрібне козакові, воно годиться тільки жінці. Щемить, рветься до тебе...
— Слухай, ось що мені спало на думку: почекаємо три дні, поки батько збереться їхати... А як він виїде з села до містечка, то ви перейміть його, мене одбийте, а його зв'яжіть і десь заховайте... тільки не вбивайте, не вбивайте. Присягайсь мені!
— А якщо він вирветься?
— Закуйте в ланцюги, повезіть із собою в ліс... на край світу, — тільки, на бога, не вбивайте! Його смерть розіб'є моє щастя...
— Ну, гаразд... Присягаюся!.. Тільки ось що скажи... щиро, одверто: бий навідліг! Скажи, чи схочеш ти потім

читати