Завантажити

вирішили жити з милостині. Однак гурт, що оточував старців, ставився, видно, до них з цілковитим співчуттям. Побачивши жебраків, диякон ледве стримав здивований вигук, а потім ще ближче підійшов до них.
— Не бійтеся, панове, не піддавайтеся ляхам, — говорив кривий старець, — їхнього панування зосталося тільки сім днів, а вішання буде сім літ! Цариця за нас заступиться.
— Цариця, чуєш, цариця допомогу дає! — рознеслося в гурті.
— Дай боже їй долю! Пошли їй віку довгого! — чути було то тут, то там.
— Та стривайте, хто сказав це? Звідки вісті? Чи правда ж? — почулося з іншого боку.
— Правда така, як і те, що в нас сьогодні свята субота, — провадив далі кривий старець. — Заступник і молільник наш, отець Мельхіседек, повернувся з Росії, бачив сам ясні очі цариці, й вона йому ласкаве слово сказала...
— Тепер би й виступити проти ляхів... Тільки як? Голими руками жару з печі не вигребеш!
— Ще б пак! — заговорив знову старець на дерев'янці. — Тільки дурень голими руками за жар хапається, а розумний чоловік припасає на той випадок кочергу.
— Правда, але де ж її взяти?
— Була б охота... знайдеться, та ще така міцна, що й сам дідько не зігне, — промовив загадково старець на дерев'янці й значуще підморгнув бровою.
— Гм!.. Знову ж таки й голови немає, ми аки череда без пастиря, — подав хтось голос з протилежного боку.
— Є голова, є такий козак, запорожці його на те поставили, — відповів каліка.
— Хто такий?
— Максим Залізняк! — промовили разом жебраки.
— Максим Залізняк! — залунало в гурті.
— Максим Залізняк? — скрикнув з їіодивом і Петро.
— А ти його хіба знаєш? — спитав диякон.
— Аякже, батькові моєму він добрий приятель, тільки я не думав, що його всі знають.
— Ге, батька Максима всі знають од моря до моря, — голосно сказав диякон. — А як свисне він, то з усіх лісів посиплються тисячі добрих козаків, як горіхи з торби!
Жебраки почули дияконів голос, і Петро побачив, як вони непомітно кивнули йому головами.
Тим часом по східцях паперті почали сходити, один за одним, селяни, які бу в церкві; кожен з них поспішав приєднатися до гурту, що оточував калік. Запитання и відповіді змішувалися в загальному гомоні.
— О, Максим Залізняк — щирий козак, з ним не те що на ляха, а й на турка страшно! — говорив голосно диякон, звертаючись до селян.
— Правда, правда! Ми всі за нього! — погоджувалися його слухачі. У цей час на дверях церкви з'явився високий козак у дорогому вбранні надвірні козаків пана Потоцького; його на диво енергійне й виразисте обличчя з різко оі ресленими бровами й орлиним носом одразу привернуло до себе Петрову уваг Значний козак поволі зійшов східцями і, побачивши схвильований натовп, підійшс до нього й почав прислухатися до того, про що гомоніли збуджені звісткою люді
— Ви тільки слухайте мене, панове, а я вже вам усю правду скажу, — провади далі жебрак на дерев'янці. — Не лише батько Максим стає за нас. Як тільки повста не Україна, тоді за нас піде й преславний лицар Богун, прийме з рук Залізняка бу лаву, бунчук, корогву й поведе всіх нас на ворога!
— Богун? Полковник Богун? Та він же вмер уже давно! Вже, либонь, і кістки йоге потліли! — почулося кругом.
— Умер! Я вам кажу, що не вмер, а живе й досі в Печорському монастирі. Нам про це святий чернець з Афонської гори сказав, а вичитав це він в одній святій книзі, що зберігається в їхньому пречистому монастирі, а сказано там таке: «Господь не захотів одібрати в України її останнього лицаря-славуту, а сховав його від усіх у Печерському монастирі, спинив йому літа й не дозволив смерті торкатися до славного козака, а йому звелів лишатися доти схимником у келії, поки не настане для України останній скрут, а тоді велів устати і врятувати ще раз рідний наш край... І поселився Богун у Печерському монастирі, а через те, що ніхто не знав його й не відав, звідки прийшов він, то й прозвали всі того схимника Найдою. Ми самі ось ходили навмисне в Печери довідатися, чи є там такий козак, і довідалися, що є там схимник на прізвище Найда. А хто він такий, звідки й коли з'явився в монастирі — не відають і найстаріші монастирські діди. Знають тільки, що звуть його Найда і що замурувався він аж у глибині дальніх печер.
— Диво, диво господнє, — загомоніли слухачі, побожно скидаючи шапки й хрестячись, жінки заходилися витирати очі.
Зацікавившись розповіддю калік, незнайомий значний козак проштовхався ближче.
— А хто це такий, пане-брате? — спитав пошепки диякона Петро, показуючи на козака.
— Це? Та хіба ти не знаєш його? Сотник уманської надвірної міліції Гонта.
— Ім'я чув, а самого ще не бачив.
— Що ж робити нам у світі? — почулися з усіх боків запитання.
— А те робити, що роблять усі добрі люди по всій Україні, — кидати хати й перековувати рала на списи, та й сходитися докупи.
— Куди? Як?
— Цс! — перебив диякон голоси, що лунали з усіх боків, і

читати