Завантажити

туга-жаль за серце ловить.
Він каже «любий друже Олівере!
Чи спомогти мечем і словом добрим,
Ти першим був, мій рицарю хоробрий».
Коли Роланд, отямившись, підвівся
Й на ноги став, він біль важкий почув,
Бо, кинувши довкола бистрим оком,
Крім мертвих перів на траві зеленій,
Побачив благородного барона.
Турпін - і він поляг тут в ім'я боже!
Ще в небо він глядить і сповідь чинить,
Обидві руки простягає вгору
І молить Бога, щоб йому дав рай.
Ось так помер хоробрий Карла рицар,
Що в лютих битвах, в казаннях чудових
Поборював противників Христових.
Нехай же й Бог помилує його! [...]
168-171
Роланд почув, що смерть його вже близько,
Бо в нього мозок витікає з вух.
Ще ласки в Бога просить він для перів,
А в Гавриїла-ангела для себе.
Щоб бездоганно вмерти, Оліфанта
Бере у руку, Дюрандаля в другу
І йде не дальше, як стрілою з лука
Досяг би, полем по землі іспанській,
На горбику під деревом чудовим
Було стовпів чотири мармурових.
Тут обімлівши, на зелені трави
Упав Роланд зближалась смерть помалу. [...!]
Почув Роланд, що зовсім тратить зір.
Його лице без крові стало біле.
Та все ж він встав, добув ще трохи сили
І двадцять раз мечем завзято вдарив
Об сірий камінь. Сталь тверда дзвеніла,
Однак не вищербилась, ні зламалась.
І каже граф «Дай сил мені, Маріє!
Ох, Дюрандале, лишенько твоє!
Коли я вмру, не будеш в пошанівку.
А стільки битв я виграв із тобою,
Такі світи широкії здобув
Для короля могутнього мого.
Не в будь-кого ти, Дюрандале, був;
Носив тебе васал хоробрий. Довго
Не буде вже у Франції такого!»
172
Ударив граф Роланд мечем об камінь.
Сталь не зламалась, тільки задзвеніла.
Коли побачив, що ніяк зламати
Йому меча, став плакати-тужити
«Гей, мій ти добрий, ясний Дюрандале,
Як пишно ти блищиш, гориш до сонця!
Володар був в долині Марієни,
Коли Бог ангела послав до нього
З тим, щоб тебе хоробрий граф дістав.
Могутній Карл мені його віддав.
Підбив я з ним всі землі, всі народи,
Якими править Карл сивобородий.
Цей меч - моя журба, мої всі муки...
Вітчизну, Боже, від ганьби спаси!»
173-174
І знов Роланд об сірий камінь вдарив,
Так сильно вдарив, що й сказати годі.
А меч дзвенить, не ламлеться, не гнеться,
Що вдарить ним, він вгору відіб'ється.
Коли побачив граф, що не зламати
Йому меча, став лагідно тужити
«Мій ти священний, гарний Дюрандале,
Ти в злотій ручці цінні мощі криєш
Петра святого зуб, Василія
Святого кров, Дениса волосок
Та непорочної Марії одіж.
Тобі в руках невірних бути годі!
Лиш християнам ти служити маєш.
Широкі землі я підбив з тобою
Для короля мого із бородою;
Скріпився ними Карл, забагатів!»
В обіймах смерті чується Роланд
Чоло та серце холод огортає.
Він спішно йде на пагорб під ялину,
Лягає долілиць в траву зелену.
І меч і ріг вкриваючи собою,
Він повернувсь лицем та головою
До сарацинів краю, бо бажав,
Щоб кожен рицар, щоб король сказав
«Оце був граф! Як витязь умирав».
А там, покаявшись своїх гріхів,
Він Богу в жертві рукавицю дав.
175
Роланд пізнав, що час його минувся;
Обличчям до Іспанії звернувся
І став рукою битися у груди
«Вина моя перед тобою, Боже,
В гріхах моїх великих і малих,
Яких я від народження години
До нинішньої днини допустивсь».
І він простяг до Бога рукавицю,
Й до нього з неба ангели зійшли.
177
Помер Роланд, - Бог душу в рай прийняв.
Ось вже й володар в Ронсевалі став.
Нема тут шляху, стежки тут нема,
Нема ні ліктя, ні стопи землі,
Де б франк або невірний не лежав.
І каже Карл «Де ж ти, Роланде любий,
Де Олівер, архієпископ де
[...] Де пери всі, що я їх тут оставив»
Даремний труд, не відповість ніхто.
«І що я, Боже, варт - сказав король.
Чому в цій битві не було мене»
Він з горя-туги бороду всю рве,
А рицарі заплакали й собі ж.
Їх двадцять тисяч на землі лежало.
Тут і старому Найму тужно стало!

178-179
І не було тут рицаря, барона,
Що з жалощів не заридав би гірко
За сином рідним, братом чи близьким,
За другом чи за ленником своїм.
Чимало їх лежало на землі.
Один князь Найм зберіг ще ум здоровий,
Він перше всіх ось так сказав спроквола
«Дивися, Карле, бачиш, перед нами
Ще куриться дорога туманами.
Невірних військ доволі там, мабуть.
Ти відомстиш цю тугу, - далі в путь!»
«Як це далеко, - каже Карл, - мій Боже!
А рада добра й чесна. З первоцвіту
Вони солодку Францію обдерли».
Король велів у сурми всі заграти.
Він їде з військом на коні, хоробрий.
Знайшли іспанців. Всі тут як один
Пускаються за ними навздогін.
Коли побачив Карл, що вечір близько,
З коня зіскочив, став на траву зелену,
На землю впав і взявсь просити в Бога,
Щоб сонця біг для нього він звільнив,
Щоб стримав ніч і днини причинив.
І зараз ангел, Карла покровитель,
Із висоти приносить вість йому
«Їдь, Карле, - каже, - дня тобі не бракне!
Бог знає те, що ти цвіт франків втратив.
Помстися днесь на племені поганім».
Сказав, а Карл вже

читати