Завантажити

хитає головою). Тому і не при всіх укра?інцов собі під спідницю.
ДІАНА: — Ти чого мені укра?інцями в очі цвіркаєш! Привела цю лярву чортову! А вона з мого рибьонка каліку дєла! Я ж його з дєтсва учила красівому нтилєгентному чєловєчеському язику!

ДІАНА загрозливо підводиться і суне на БЕЗМИЛЬСЬКУ. БЕЗМИЛЬСЬКА, захищаючись від нападу ДІАНИ, раптом підносить пальця до губ і закочує вгору очі.

БЕЗМИЛЬСЬКА: — Тс!
ДІАНА: — Яке “тс”! Ти чого мені рота затикаєш?!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — А ти хіба сама не чуєш?
ДІАНА: — Не чую я нічого.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — От і я тоже не чую.
ДІАНА (здивовано): — А шо ми должні чуть?
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Ти чуєш, шо Джульєтта Шпонька уже не кричить давно.
ДІАНА: — Чую, шо не кричить.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — От і я чую.
ДІАНА (після тривалої задуми): — Ірка, ти, навєрно, більша идийотка, ніж про тебе думає мій чоловік!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — А шо, він про мене часто думає?
ДІАНА: — Ірка, ти кончєна идийотка! Як ми можемо чути, якшо нічаво не кричить!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Видно, Шпонька голос зірвала.
ДІАНА: — Нічаво, Джульєтті только п’ять годков, у неї іще всьо одросте.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Звіні, но я не знаю, хто із нас більша идийотка…
ДІАНА: — По новому общєствєному мнєнію, укра?інки идийотками не бувають.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Канєшно-канєшно!.. Укра?інки рождаються умними, а умирають идийотками!
ДІАНА: — Боже, хватить! Хватить курзу-верзу болтать! Спаси мєня, госпаді! (Хреститься до неба.)
БЕЗМИЛЬСЬКА (і собі хреститься до неба): — І меня тоже!.. О, а я одного идийота таки бачу, не смотря на побєду общєствєнного мнєнія! (Показує пальцем у бік ґанку.) Но він, навєрноє, москаль!

З ґанку, ледве відриваючи від землі ноги, тягнеться ДЯДЯ ВАНЯ. Він весь облитий якимсь зеленкуватим слизом. І кожен новий крок він долає із нелюдською мукою.

ДЯДЯ ВАНЯ: — Сьто она сьо мной сьделала! Маленькая есьо, а узе такая усьлая!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — А сьо... Тьху ти! А шо случилось, дядя Ваня, Шпонька не хоче, шоб ти їй вуші крутив? Так єй же пять лет, она про вуші уже всьо понімає!
ДЯДЯ ВАНЯ: — Я ей только мятьсика лопнувьсего показу, а она узе орет! А теперь всяла и всю плосьцадку лесьницную клеем зьалила, сьтоб я не просьол! Я еле вниcь сьпусьтился!.. Ох как дуса горит!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — А ти кросовки скинь, як свою куфайку, і вали к дурзям!
ДЯДЯ ВАНЯ: — Красьовки не могу. Они у меня “адидась”!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Они у тебя нифиганедась!
ДЯДЯ ВАНЯ: — А я не зьнаю какая тотьсьно фирма, мозьэт и “нифига”... Мне сьама весьць нравитсьа. А всьо осьтатальное мне монопенисьуале!
ДІАНА: — Как?
БЕЗМИЛЬСЬКА: — “Монопенісуалє” на язику водопроводчиков значить “однохоботно”...
ДІАНА: — А... а “однохоботно” на яком язику шо значить, бо воно мнє тоже непонятно?
ДЯДЯ ВАНЯ (ледве тупцяючи на одному місці): — А сьто тут непонятного. Вот этим мятьсиком (показує рукою на шабатурку ґумового м’ячика і на ліхтар) был расьбит вот этот фонарь. Мятьсик Дзульетты Сьпоньки, но она говорит, сьто фонарь не расьбивала. Тогда кто расьбил фонарь? А, дурные и несьтрелянные?!
ДІАНА: — Хто?
ДЯДЯ ВАНЯ: — Тот, кому Сьпонька дала мятьсиком поигратьса!.. Правильно?!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Правильно!
ДЯДЯ ВАНЯ: — Правильно... А она не говорит кому! А фонарь зе денег сьтоит! В “Киевгорсьвете” лампа по сьмете тьсетырисьта гривньов! А его вон как всьорвало!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — А тобі ж яке дєло?
ДЯДЯ ВАНЯ: — Как якэ, зеньсьчина?.. На водку не хватает... всьегда.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — За сьо… Тьху ти! За шо люблю дядю Ваню, шо він падлец — чесний!.. Дядя Ваня, дай я тобі помогу і шо-то скажу!

БЕЗМИЛЬСЬКА підходить до ДЯДІ ВАНІ хапає його за руку і смикає, допомагаючи йому відірвати прилиплу ногу у кросівку від тротуару. Одна нога у ДЯДІ ВАНІ хоч і відривається, та знову прилипає, друга ж лишається на місці, але при цьому він тулубом і головою різко нахиляється до БЕЗМИЛЬСЬКОЇ і та випадково прилипає губами до його щоки, облитої зеленкуватим слизом.

БЕЗМИЛЬСЬКА (сміється крізь приклеєні до щоки ДЯДІ ВАНІ губи): — О! Какі-то нові приколи! (ДЯДІ ВАНІ) Ти шо у Шпоньки клеєм мився?
ДЯДЯ ВАНЯ: — Сьпонька по мне изь клизьмы клеем брысьгнула, когда я у нее на втором этазе прилип. Потом отлип. А сьцас зьдесь прилип сьнова…
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Одпусти мене німєдлєно!

З парадних дверей виходить ДМИТРО. У нього широко розплющені очі, погляд спрямований у безвість, рухи сновиди. ДМИТРО проходить повз усіх, не помічаючи нікого, і б’ється лобом об ліхтар. При цьому він пошепки повторює якісь слова, які ледве артикулює губами. Деякі фрази прохоплюються досить чутно і виразно.

ДМИТРО: — ...Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов. Я ішов від озерця. Ти сказала мені: "Будь здоров! Будь здоров, ти мій любий юначе!.." Ах, а серце і досі ще плаче. Я ішов від озерця… Тичина Григорій... 14-й рік...

ДІАНА підбігає до сина, шарпає його за плече, прикладає йому руку до чола.

ДІАНА: — Си?начка! Синачка, шо случилось?
ДМИТРО: — Говори, говори, моя мила: твоя мова — співучий струмок... Я мушу це запам’ятати… мушу…
ДІАНА: — Вона його приворожила!
ДМИТРО: — Десь на дні мого

читати