Завантажити

Олег і, штурхонувши Анатолія в груди, вигукнув: – Де Борис!? Де Борис, питаю?!
Анатолій впустив відра й відступив назад.
– Ось він, – промовив Ріпа голосом, що враз змінився.
Олег озирнувся. Ріпа з Валер’яновичем стояли біля квадратного отвору в підлозі й дивилися вниз. Облишивши Анатолія, Олег підступив і собі.
Це була яма засипана піском так, що до поверхні підлоги залишалося менше простягнутої руки. А на піску, прямо посеред ями, лежала голова. Вочевидь вона, як і кожна голова, мала тулуб, але його видно не було й складалося враження, що там лежить сама голова. Чорна, вона майже вся була вкрита довгим розкуйовдженим, усіяним піском волоссям, таким густим, що під ним вирізнялися хіба що очі. Широко розплющені, незрозумілого кольору, з червонястими білками очі метушливо зиркали з боку в бік, ні на чому не зупиняючись, і нічого, здавалось, не помічаючи. З того місця, де між волоссям мав би бути рот, чулися нерозбірливі булькочучі звуки, котрі віддалено нагадували кашель.
Поруч, але ніби окремо від голови, лежала рука, яку видно було з піску по лікоть Ні на мить не спиняючись, її долоня гладила величезного вгодованого пацюка, а той лежав, примруживши очиці й сприймаючи пестощі, як належне. Прибульців пацюк не злякався й узагалі не вшанував їх анінайменшою увагою.
– Чорт, що це? – прошепотів Олег.
– Хіба не бачиш? – мовив, ковтнувши слину, Ріпа. – Він...
– Що ти з ним зробив, кретине? – Олег озирнувся до Анатолія.
– А тобі яке діло? – хмуро огризнувся той. – В нас із ним свої рахунки.
– Борисе! Борька, це ти? – Ріпа став над ямою навколішки. – Борисе! – Голова щось нерозбірливо промимрила. – Що? Ти мене впізнаєш?
– Квітка... – ясніше вимовила голова й зайшлась кашлем (рука між тим продовжувала гладити пацюка).
– Що, яка в дідька квітка?
– Квітка без листка, – знову промовила голова, відкашлявшись. – Скельце... скельце-скляночка... таке гарне... червоне... дзень і нема...
– Борисе! – нахилився над ямою Олег. – Де гроші, Борисе? Де мої бабки, в твою перемать!?
– Він бачив, – продовжувала голова. – Бачив, і я... і я, Братику... я ж не боягуз, ого!.. А він... а воно... таке червоне... дзень... об дерево...
Пірати перезирнулись.
– Ізсунувся! – вхопився за голову Олег. – Що робити? – Це питання він спрямував Валер’яновичу, який притримував тим часом Анатолія – той намірився було тихцем вислизнути надвір.
– Ану стоять! – Олег ухопив Анатолія за вузькі груди. – Де гроші? Де вони ти, маніяк шизонутий, де? Бабло, питаю, де? В нього були бабки, де вони?
Анатолій відштовхнув Олега й відступив убік, до верстака.
– Так, – прохрипів важко дихаючи. – Були. Були й нема! Спалив я їх! Спалив! Забирайтеся звідси!
– Триндиш! – просичав Олег і знов посунув до Анатолія.
– Стій! – у тремтячих руках господаря невідь звідки виникла лопата. Його бліде обличчя вкрилося моркв’янистими плямами. – Стій! – він замахнувся. – Кажу ж, чешіть звідси! Нема в мене ніяких бабок. Нема!
– Ану заходь, Ріпо, з того боку, попід стіною, – проказав Олег. – Та не бійся, він сам нас боїться. Маніяки – вони всі боягузи.
Валер’янович стояв ближче до дверей і мовчки спостерігав за подіями. Не так слід було вестися з господарем, не так! Він чудово це розумів, але що міг удіяти? Від побаченого в ямі його самого проймали дрижаки, а що вже було говорити про холеричного Олега!
Ріпа з Олегом оточували Анатолія з двох боків.
– Стій! Спинись, кажу! Не підходь! – Анатолій відступив крок назад і вперся спиною у верстак. – Стій!
Вони кинулись на нього одночасно. Господар замахнувся лопатою... І саме цієї миті Олег, наступивши на щось ногою, хитнувся... Певно увесь свій відчай, увесь невимовлений біль за роки страху, за марні надії, яким не судилося збутися, вклав Анатолій у той єдиний несамовитий удар. На повторний у нього не вистачило б уже сил, але повторний удар не знадобився. З огидним тріскотом врізалась лопата в Олегову голову, розкраявши її мало не навпіл. А Ріпа продовжував рух. Щосили в’їхав він головою супротивникові в груди, той не втримався, спіткнувся об якийсь ящик, вдарився скронею в ріжок верстака... Обидва тіла, Олега й Анатолія, впали на підлогу майже одночасно...
Все сталося миттєво. Ріпа, який гепнувся був разом з Анатолієм, підвівся на ноги. Валер’янович, обережно переступивши через закривавлене Олегові тіло, нахилився над господарем. Зі скроні Анатолія сочилась тоненька й зовсім не страшна цівка крові. Але він не дихав.
– Готовий, – виголосив діагноз киянин і глянув на Ріпу. Той стояв, прихилившись до стіни, й машинально обтрушував штани.
– Обоє, – голосно прошепотів, ковтнувши слину. – Вшиваймося звідси, Коломбо, та хутко! Бо як застукають менти...
– Цілковито з тобою згоден, – кивнув Валер’янович, – саме час линяти. А гроші... – він озирнувся на розпростерте біля верстака тіло. – Може справді він їх спалив, цей неврастенік. Дійсно кажуть: у тихому

читати