Завантажити

калюжу. Лана не бажала бути в калюжі. Окрім мене, про це ніхто не знав.
Ми у цьому подібні. Ага, перепрошую, мила, ти ніяк не второпаєш. Ось у чому була наша схожість: прокидаєшся серед ночі й не розумієш, де ти знаходишся, хоч і точно знаєш, що таки лягав у цьому місці, на цій ковдрі і, зрештою, із цією бабою. Це велося ще зі школи. Лана, на чотири роки молодша, підкочувала до коледжу лімузином, а мій серпентарій з червоної облизаної цегли, здавалося, і роздавить мене на велосипеді за всю неповагу до стін, непомірну любов до туалету, де можна курнути косяка, ковтнути портвейну і відчути себе справжнім пацаном. Школа і дім були для мене ідентично ненависні. Не треба думати, що я погано ставився до па і ма, але жилося, як терпугом по гландах. Звідтоді, як познайомилися, школа стала радістю. Так я прожив чотири роки в раю, а вся шкільна рутина відпала засохлим кізяком. А там з'явивсь отой бугай косоокий... Одного разу застав її біля озера. Плакала. І говорила: "Якщо я помру, то більше нікого не побачу. А ще я буду дивитися, як жовтіє дідусь, і трубки всілякі стирчать у його горлі". За місяць з'явився китаєць. Коли тобі вибивають зуби, ти або огризаєшся, або тікаєш, дивлячись, скільки Бог тобі в голову вклав розуму. Мені спочатку вибили зуби, а потім я утік, щоб повернутися. Не таким уже був дурнем. Я сидів у порожній кімнаті, над сірим парканом звучав Джо Дасен, і це було б до трагізму комічно, якби мені, здоровенному мужику, не хотілося плакати по-справжньому...
Чоловіка рятує самотність і дорога. Лана для мене була давно мертвою і... Трохи не так: вона померла для себе, вона не могла прийняти того, чого в ній не було; це виходило, як з моєю державою, закиданою сірими ментовськими кашкетами. І я пішов у дорогу, з вибитими зубами і вбитим серцем. Я подер джинси, натягнув бандану; я звалив увесь зайвий мотлох серед кімнати, облив гасом і ще довго дивився, як куриться домашнє попелище. Нічого не відчував, навіть пустки душі, як то кажуть, лише, здавалося, палали мої очі разом із мріями і коханням.

ВІЧНІСТЬ НЕ ЗАВЖДИ МИСТЕЦТВО

Усі ми доходимо до межі, де кінчається реальність, й ірреальне починає свій шаманський танок. Усі доходимо до грані божевілля: один протирає руки вологими серветками по двадцять разів на день, інший содоміє на власну тінь, але при всьому лишаємося добропорядними громадянами. І якось ненароком, дивуючись, що він блідий, як личинка травневого жука, клерк висаджує з помпової рушниці мізки дружині, сину або доньці.
Лану насторожив шум у вухах. Щось упало десь у вітальні, але вона була надто п'яною, щоб розібратися, що там діється. Не боялася. Навіть думки не було, що з нею може трапитись якесь паскудство. Лана спробувала звестися, та ліву ногу зсудомило, і вона гепнулася на килим. <...> А коли сльози потоком полилися з очей, вона згадала про мене... Та це був лише дощ і вітер...
Я гнав автобаном, поки не закінчився бензин. Стоянка. Червона з білим. Ропуху-вата баба в заяложеному фартусі, ларьок із сандвічами кайнозойської ери, що за якістю конкурують з атомною війною; мармизка малюка: "Хто може бути найсмачнішим? Тільки мама". Я реготав хвилин із п'ятнадцять. Правда, всім було до одного місця. Ніхто й нічого в цьому світі не хотів розуміти. Сивий, патлатий чоловік з молодими, ясними очима на "байку". Краще не встрявати. Ніхто нічого не бачив далі свого заду. А так проста філософія. Якщо ви надумали починати життя з самого початку, то пристойно можете вирити собі могилу: ваш страдний путь закінчився. І я знав напевне, для чого кинувся в протилежний бік. Хоч хто випрямляє і витягує навпомацки?.. Так, звісно, ми знаємо, але шлях необхідно пройти.
Певна річ, це не Голівуд. Лана на нього й не чекала, він їй був до одного місця - з тими статками, що мала, могла б заставити гризти свої труси Квентіна Тарантіно з усіма його коханками, пуделями і японцями вкупі. Відомо, справа не в грошах, а у впливі. Прокляте словечко "блат" проїло всі пори суспільства, включаючи й антиглобалістів. Лана стояла на самому вістрі скелі, і її точена фігура тридцятирічної вродливої жінки видавалася намальованою. Що вона там бачила? Мабуть, оголених русалок. Це буде круто, вирішила. Але одна проблема. їхати було нікуди. Одні колиби, повні блошиць, ані душу тобі, ні туалету... Проте гарно. "Нічого, не повмираємо," - спокійно заявила. Режисер напевне подумав, що ця шарахнута в голову хоче переспати з ведмедем. З неї станеться. Але місце знайшли досить пристойне, поряд із місцевою буцегарнею, де відмотували п'ятнадцять діб Ілько Гугенштайнер та Іван Бишовець. Щоправда, обом, як тільки місця почало не вистачати, швидко наказали збирати лахи і -по конурах.
Вони пройшли під виючим од вітру транспарантом - два вороги, з'єднані однією кров'ю, що розривала не так їх серця, як горлянки. Кожен ніс у собі помсту, наче прапор, наче невипрану білизну. Гордість. Вічність не завжди мистецтво. Рим горів тисячі разів і лишився вічним містом... Десь так ці два придурки розмислювали, витріщаючись на

читати