Завантажити

росло на волі. Улітку стільки було тут птиці і якої тілько не було? Солов'ї сотнями щебетали, зозулі, іволги, ракші, горлиці, а горобців? Ті і зимою, коли над сим глухим, пустельним місцем жалібно гула одна буря, крутячи страшного веремія і закидаючи усе снігом,— ті і зимою хмарами носилися і несамовито цвірінькали... Та-ка-то стала тепер ся Ратієвщина!
Брати пішли в обхід понад ровом. Івась на ліву руч, Грицько — на праву. Швидкий Івась, нетерплячий, не забарився дійти до кінця, звідки рів круто повертав поза стіною. Зайшовши за неї,— зразу терялась з очей бурта. Івась подумав, що як він скриється за стіною, а бичка, бува, знову нападе дроковиця,— якраз забіжить у Пилипенкову траву.
— Не йду далі! — рішив він, виліз на окіп, подивився вподовж рову й повернув назад. Та й добре зробив, бо з противного краю Грицько махав на його рукою. Сюди мов, сюди мерщій біжи!
Івась, як вітер, понісся назад.
— Цить... На окопі он там сидить, спустивши ноги у рів; у чомусь довбається...—І тихо, мов ті котята, рачки покрались хлопці.
З-за густої чорнобилі справді замаячила спина. Хлопці, доплазувавши близенько, стали, зглянулись один з одним і, підвівшись на ноги, в один голос скрикнули:
— Тю-у-у!
Хоч би тобі стрепенувся Василь! Тільки повагом повернув голову, якось призро глянув на хлопців, одвернувсь і знову над чимсь пригнувсь.
— Що то ти робиш? — спитав Грицько, забігаючи уперед.
Перед Василем на траві лежала розпанахана на двоє ящірка, гидливо виглядали з-під її шкури невеличкі хрящики-кісточки, скручені ніжки одстовбурчились геть і казали, що непокійна смерть спостигла її. Василь у лівій руці держав хвостик, а в правій блищав невеличкий ножик у білих черемушках, який завжди можна бачити в школярів і на котрий не раз зарились і Грицько, і Івась, і другі хлопці з їх вулиці.
Василева мати купила його за копу з шагом у захожого цісарця, аби тільки добре учився її син. Який то був радісний час у житті Василевому! Цілісінький той день бігав він по всій у лиці і хвалився знайомим і незнайомим хлоп'ятам, яку-то мати йому обнову купила. Новенький, біленький, гострий, як бритва, він усім у дивовижу дався; усі ним не надивляться, не налюбуються. Як гарно складається, аж цока! а ріже як? а блищить? Усього тебе, як у дзеркалі, видно. Василь спершу не знав, де його і подіти; то заховає у кишені, то подума: а що, як випаде? витягне і зав'яже у пазусі. Назнарошне для сього і нитку держав і зав'язував аж коло серця. “Занову ситце на кілочку!” — казала мати, радіючи синовій одраді. І справді, пройшов тиждень-другий — блискуча сталь потемніла, ручка закалялася, і, хоч другі хлопці не переставали заритися, Василь уже придивився, привик до його; уже і в пазусі не ховав, а в кишені; уже і вищербив, і в хліб замазав. Часто, щоб не кусати сухенького окрайця, Василь різав ним хліб на невеличкі шматочки. Тепер ото і ящірку поров ним: слизький жир лиснів на кінці, щось жовтогаряче прилипло до щербини.
— Що се ти робиш? — спитав удруге Грицько.
— Хіба не бач? — одказав понуро Василь і шпигонув ножиком у одрубаний край хвоста: гострий його кінчик вамотався-затіпався.
І Грицько, і Івась разом струснулись, сплюнули.
— Господи! і бадляється... Ящірку ріже-ріже, а там і хліб буде різати,— промовив Івась.
— То що? він же витреться,— спокійно відказав Василь.
Хлопці знову сплюнули.
— А дивись, дивись, які гарні хрящики, та як ловко уляглися, мов квіточки,— казав Василь, довбаючись у хвостику ножем.
Його сірі очі блищали, у їх світилася глибока думка; вона скрашала його оливкувате лице з широкими скулами, з гулястим носом, з широким ротом, його круглу попельнасту голову, його постать широку-розвалькувату, короткошию, мов аж сутулу. І Грицько, і Івась, стоячи біля його, виглядали такими вродливими, тільки то була врода лиця, краса зоколу, а не та таємна краса задуманої голови, котра віддає від кожного, у кого нарождаються глибокі, розумні думки.
— Ходімо, Іване, хай йому біс! — сказав Грицько, ще раз сплюнувши.— Ми прийшли за ним його кликати їсти, тепер хай він до нас і не доторкається, хай оту ящірку злопа.
Грицько пішов, Івась стояв і боязко дивився на те, що робив Василь. Кожен раз, як той штрикав ножиком у хвостик, по його лиці пробігали уразливі смуги і гидливо кривили рота. Василь робив своє — довбавсь.
— Та покинь, Василю! — сказав Івась.
— А ти чого пристав? — скрикнув Василь.— Той пішов, іди і ти за ним! — Він ще на Грицька розсердився, а тут і цей доїда. Його сірі очі вип'ялись, мов хотіли вискочити з лоба.
— Не займай його, Іване,— гукнув з-за чорнобилі Грицько,— іди сюди. Ти ж бачиш, який він розумний та письменний,— ящірок уже ріже. Мати як почує, то на увесь світ оповістить.— І Грицько уїдливо зареготався.
— Грицьку! Я тебе не займаю, не руш і мене,— покійно і твердо відказав Василь і, кинувши все з рук, повернувся до чорнобилі лицем; воно у його стало аж муре, одні сірі

читати