Завантажити

Одначе чула душа не подалася тому вітру. “Ні, ні, — шептала Галя: — то зле серце таке тільки може пригадати... Свекруха правду каже: то матір господь скарав за таке життя. Ні, Мотря — не така людина...” І Галя одганяла від себе, як ув'язливу муху, злу думку.
Як розійшлась п'яна ватага. Чіпка прийшов у хатину. Галя не видержала, напустилась на його, корила, лаяла, плакала...
— Чіпко, Чіпко! чи я ждала такого від тебе, чи сподівалася? Попустив рідну матір на поталу волоцюзі, гайдамаці... І звір такого не зробить, як ти зробив, і розбишака хижий!..
— Ти чула, що Лушня казав? — спитав він грізно жінки.
—Лушня?.. Лушня... Коли було серце, котре ні разу не гріла правда, то серце Тимофійове! Коли чий язик не дубів від брехні, котрій немає й назвиська, то язик Тимофіїв! Сучка, а не жінка тільки хіба зроде ярчука такого, як Лушня! А ти йому віриш? ти його слухаєш?..
— Що ж, ти боїшся людського поговору, чи що? Плювати я хотів на їх поговір!.. та й на них разом!
—Не поговору. Чіпко, не слави, — перебила його Галя, — хоч і її ніяково слухати, — а правди, котру ти так любиш та нехтуєш... А ще кажеш: немає правди між людьми! А де ж у тебе правда?.. де?..
Останні слова гострим ножем шибонули в саме серце Чіпці.
— Ти завжди мене винуватиш. Ти проти мене завжди йдеш! — скрикнув він, виходячи з хати і грюкнувши дверима. Цілу ніч він проблукав по двору, а Галя цілу ніч навзрид проплакала.
На другий день пішов по селу гомін, що Чідка трохи не вигнав матері з двору.
— Як їла хліб з остюками, то й усе добре було; а перейшла на буханці, то у ніс закололи: пішла на сина жалітись!! — винуватили Мотрю одні.
— Який він син? який він син, коли рідну матір попустив волоцюзі вдарити?! — оступаються за Мотрю другі.
А Мотря від такої зневаги, від тяжкого удару, від тривоги занедужала, в постіль злягла; не їсть, не п'є, мутно очима дивиться... Галя ходить коло болящої, як коло рідної матері. Прикликала до неї знахарок, ті шептали, зітхали, давали якогось зілля та ледве-ледве одходили Мотрю.
— Галю! — каже вона: — я знов чую, що одужую... Мені знову легшає... Навіщо?.. Я молила бога, коли б умерти... Краще б мені на тім світі, ніж на сім... Та не дає мені бог смерті... Його свята воля... Він-то знав, нащо мене пускав ще жити. Може, додержить до тієї пори, коли Чіпка оханеться, я його побачу, як свою дії-тину, як свого сина... Галю! дитино моя!.. рідная моя! Ти ж мені тепер найрідніша... Уговорюй його, як жінка: він тебе почитав, кохає щиро, — може, тебе послухав, коли вже мене не хоче слухати... Боже! що б я дала, що б я зробила?.. Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тільки він став чоловіком. Я б тоді вмерла спокійно. А то?..
І свекруха й невістка рясно-рясно плакали...
XXX
ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА!
Стояла люта зима. Ще такої холодної та сніжної не зазнають люди. Багато тоді народу померзло — забило їх під лиху хуртовину, закидало, замело снігом, там богу й душу оддали. По весні вже несла вода річками мерзлі трупи, а других серед поля вовки поїли.
На зиму Мотря зовсім одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє, або й собі пряде на прядці. У хаті в них тихо, тепло, — було б і одрадно, коли б не тума якась стояла в кожного перед очима, не повітря важке носилося по хаті. А то сидять вони собі при ясному світі свічки — тихі, сумні, мовчазні, тільки одні тіні від них колишуться по стінах та чутно, як прядка гуде та наводе якийсь сум, викликав сон-дрімоту. І в душі у них гіркий смуток, на серце налягла важка туга, журливі думки сповили їх голови. Іноді по хаті пронесеться глибоке зітхання; увірветься нитка й затихне на який час гуркання прядки, поки її налагодить Галя; або випаде починок з рук у Мотрі, глухо вдариться об піл і розбуркав тишу сумну. Тільки коли-не-коли вирветься з уст живе слово, пронесеться по хаті, як мара страшна, злякавши і сум 1 німоту, — та й замре без відгомону. Чіпка собі нудиться світом, коли немає нікого з товариства. Ляже — душно йому, встане — холодно. Слухав іноді, що розказує мати з свого молодого віку — і встають перед його очима дитячі літа, встає сива бабуся, дід, степ, вівці... “Щасливий я був тодії ” — дума він і не знає, де тепер себе діти.
Ніч, як куйовда, стояла надворі; мела страшенна хуга; завірюха крутила; та холод такий, що страшно й носа виткнути з хати; мороз перся в хату, позамуровував шибки узорчатими виводами; а в димарі, як голодний звір, ревла та вила відьма-буря, кидаючи в вікна кім'ями снігу, мов хто добивався в хату знадвору. Галя й Мотря сиділи собі та мовчки пряли. У кожної чогось так тяжко було на серці, що вони аж попригинались до гребенів. Чіпка лежав на лаві, задравши голову вгору, мовчки дивився в стелю та слухав божевільні заводи буйного вітру. Свічка на триніжку неясно горіла; знай гніт нагоряв-жужелився, і знай його зривала або Мотря або Галя, кленучи вогонь, що так немилосердно пік у пучки. Разів два чи три ненароком свічку зовсім гасили — і тоді

читати