Завантажити

наче хотіла запалити хмару, — та й потягли підтюпцем на другий край села. Червоний півень просвічував їм шлях своїми кривавими очима... а навкруги собаки валували...
Незабаром прибігли волосні, назбиралось народу повнісінький двір, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: всіх побрали, пов'язали. Піднявся крик, гвалт.
Від крику прокинулася Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини... Як глянула вона на Чіпку, що з скрученими назад руками стояв і понуро дивився в землю, як угляділа об'юшену кров'ю дівчинку:
— Так оце та правда?! Оце вона!!! — скрикнула не своїм голосом і несамовито залилась божевільним сміхом...
Тіло в неї тряслося; очі помутилися — вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава піна, а вона все сміялася, все сміялася...
Чутка про все те, як грім, розкотилася на всі кінці, рознеслася на всі боки — в одну мить обхопила все село.
Збігалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, від страху богу молились.
— Чула? — як божевільний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.
Христя глянула на його та й пополотніла.
— Що там? пожежа?..
— Чіпка людей порізав... усю Хоменкову сім'ю ви-полонив!
— О-о-о... — якось чудно загула Христя. Очі в неї розкрилися, боязко й страшно повела вона ними по хаті.
— Уже погнали в город... в тюрму, — каже Грицько.
— А Галя? а мати? — ледве чутно спитала Христя,
— Не знаю... здається, дома...
Христя мерщій за кожушанку, хапаючись накинула її наопашки та чимдуж побігла з хати.
Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула, — була вже далеко.
Перегодя трохи вернулася, -як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася.
— А що? — спитав Грицько.
— Галя... —знову перехрестилася: — повісилась...
— Отуди к лихій годинії — виторопивши очі, сказав Грицько та й замовк.
Цілий день вони обоє мовчали: смутні, бліді, неспокійні, мов дожидали смерті. Двоє діток їх, хлопчик та дівчинка, помітили це, та не розуміючи, від чого воно, сиділи собі тихо на печі й шепталися:
— Чого це тато та мама сердиті? — питав стиха хлопчик.
— Не знаю... — одмовила дівчинка й замахала на хлопчика пальчиком. — Ци-ить! мовчи... битимуть!..
 
Це вже було туди під осінь, на другий рік. Сонце заздалегоди, почувши її, надолужало своїм теплом: не гріло, а пекло. Дощ, як затявся, і трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв він і в воздусі, як сивий туман, ліз у вічі, душив у горлі... Люди знай їздили по шляху: настала саме гаряча пора возовиці. По тому ж самому шляху простувала в Сибір, на каторгу, ціла валка скованих по руках, по ногах рештантів, Кругом їх цілий звод москалів з ружжями.
Пройшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочинок. То був Чіпка з своїм товариством.
Як почули люди, то стали збігатись з усього села — старе й мале, мов на ярмарок.
У той час Грицько вертався з поля з снопами, аж трьома возами. Він — за одним, Христя — за другим; а син — хрещеник Галин — сидів на третім поверх снопів, тільки головка манячила. Побачивши зборище, вони спинили волів, а самі пішли до гурту... та й поторопіли обоє! Не швидко вже Грицько опам'ятався, підступив ближче.
— Що це, брате Чіпко? — журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько.
У тому запитанні, в його голосі, не було ні докору, ні помсти, а вчувався тяжкий жаль — шкода пропащого брата...
Чіпка скоса зиркнув, здвинув густі брови — та й одвернувся.
Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки.
Незабаром старший москаль, що вів етап, скомандував у дорогу.
Рештанти стали підводитись, забряжчали важкими цепами. Почалося прощання, обнімання, почувся плач, голосіння... Плакали люди, обнімаючи своїх безталанних братів; подавали їм на прощання — кожен по своїй спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню... Плакали розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми — рідними й нерідними. Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, — тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд... Не знайшлося душі, щоб підійшла до його, попрощалася... Брязь!.. дзень!.. брязь!.. дзень!.. Валка рушила.
— Хай тобі бог помагає на все добре, — крикнув навздогін Чіпці Грицько.
Чіпка озирнувся — і од гукнув з дороги:
— Грицьку! поклонись матері... Скажи: хай мене дожидає в гості, коли не сконіє до того часу...
— Господи! — заливаючись сльозами, мовила Христя: — напути його на все добре! — та разом з Грицьком й повернули до возів.
— Воно таки правда, що цей Чіпка непевний...
— Такий і батько був...
— І вродився, так, —прости господи!
Балакали люди, проводжаючи очима потонувшу в сірій куряві валку. Довгенько ще вони стояли, судачили, рахували, — поки не перевели розмову на

читати