Завантажити

уряду, а от. Оскілка проголосили головним Отаманом військ УНР. На щастя, цей виступ був ліквідований в той же день без будь-яких сумних наслідків; от. Оскілко та Мацяк втекли до Польщі, а жодної дезорганізованості на фронті і в запіллю він не вніс. Міністри УНР перебули в Рівному ще кілька днів. Виступали на святі I Травня. В цей же день міністр внутрішніх справ, наш шеф, урочисто заявив про переіменування нашої частини в "Кіш Охорони Республіканського Ладу". Мене призначив Кошовим Отаманом, а всіх належних до Коша осіб, як інструкторів його, підніс одною рангою вище. Це було правдиве наше свято, яке ми закінчили разом з панами міністрами на святочному обіді, злагодженім нашим господарем п. Соломко, що став начальником господарської справи Коша.
Та не довгі були радісні для нас дні – фронт проти большевиків похитнувся, а на західню Волинь напали поляки, що 15 травня вже захопили Луцьке, що загрожувало запіллю північної групи армії УН Республіки.
Та й в запіллю ми вже не твердо стояли. Я майже щодня виїзджав на фронт, щоби своїми очами бачити стан його. Правда, я бачив, як вояки полку полковника Кмета в ближчому запіллю весело муштрувалися. Але в місті вже був певний настрій. І хоча сенатор Старицький, що перебував тоді в Рівному, свідчив, що поки козаки от. Богацького відбивають тверді і певні кроки на брукові міста, то все є гаразд!... Але біля нас не все було гаразд!.. Захворів на тиф наш близький товариш, полковник Возний, комендант м. Житомира, що разом зі своєю молоденькою дружиною, панею Зоєю, та зі своїм кінним відділом козаків був завжди з нами. Стан його здоров'я був дуже тяжкий і малонадійний. Лікарі не дозволяли його тривожити. Він мусів бути в лікарні під лікарським доглядом. І коли через де-кілька днів ми виступили із Рівного, то залишили його з дружиною на призволяще. І хоча його приховували і держали в лікарні під чужим ім'ям, але большевики віднайшли, вилікували, щоб зовсім здоровим його ганебно розстріляти за службу Україні.

26
В половині травня таки довелось нам залишити місто Рівне, бо большевики стримали наші війська біля Гощі, а лівим крилом вибилися аж до Здолбунова, перерізуючи нам шлях на Дубно-Кам'янець. Вже з горбів перед Здолбуновим вони обсипали нас кулеметним вогнем, правда, без жодної шкоди. Ми відповідали їм тим же. Але залізно-дорожня лінія на Дубно була мертва, потяги не ходили, а служба – розбіглася. Ми попали у пастку... Щастя наше, що між козаками Коша були вправні залізно-дорожники. А дотепний господар наш, Соломко, знаючи порядки і звички старої Росії, за торбину цукру і пляшку горілки знайшов залізно-дорожника, який поспішно роздув два потяги, що мали везти нас на крем'янецькі горби, зманеврував вагони наші і ми в темну ніч посунулись до Дубно-Верба, куди приїхали раннім ранком і перейшли на лінію Крем'янець. Тут ми розлучилися залізною дорогою і, впорядивши наш трен, пішли на південь до Чорно-Острова – Проскурова.
На шляху Крем'янець – Почаїв нас обстріляли з гори Бони місцеві большевики, яким ми сипнули "горіхів за пазуху". В Почаєві оглянули скелю з образом Богородиці, покровительки нашої, і напилися свяченої води... Далі йшли дуже кепськими шляхами на Вишнівець – Ланівці – Купіль – Чорний Острів. Поминаючи Крем'янець і далі Авратин, згадав я сього милого приятеля і товариша, поета, (тепер і професора-етнолога) Олександра Анастасієвича Неприцького-Грановського (псевдонім його Авратинський), що в своїх ліричних творах оспівав цей закуток Волині.
Проходячи лихими шляхами від села до села з тяжким нашим треном, ми мусіли бути дуже обережними, бо часто з лінії Шепетівка – Старо-Константинів забігали зі східнього флангу большевицькі роз'їзди. Де був тоді наш фронт — ми не знали, а з ним ми розлучились ще в Рівному. Для заспокоєння людей було постійно набито де-кілька рушниць, кулеметів тощо. Треба було вживати і де-яких психічно-заспокоюючих засобів... Були гарні весняні дні перед Петрівкою. Поля зеленіли та переливались хвилями пшениць та житів. Людей в полі майже не було. Ми, прислухаючись до гарматного гуку, чули за горбом троїсту веселу музику, що провадила весільний похід. Я спинив нашу частину і, порівнявшись з музикою, попросив їх зіграти дещо нам до танцю. Вони не відповіли і заграли щось жвавого і веселого. Я перший попросив молоду до танцю, а за мною пішла до танцю й молодь зі жвавими дружками молодої. Танець за танцем і настрій у всіх змінився. І забулось про можливість наскоку большевиків. Господар почастував музик доброю чаркою і, подякувавши всім за веселу хвилину, ми побажали щастя молодим, розійшлися в різні сторони.
Проїжджаючи ліском, наше авто попало лівим колесом у глибоченьку мокру вибоїну. Як не силувався шофер Іван виїхати з вибоїни, але то йому не вдалось. Колесо буксувало, а авто стояло на місці. Відділ за відділом поминули нещасливе авто, а бідний Іван зостався сам цілком безпорадний... Я мав звичку в поході їхати верхи у хвості. І ось доїхав я до огидної баюри, де мазався в болоті перемучений Іван. І чому він

читати