Завантажити

наказав в районі дій Запоріжського Корпусу реквізувати всі військові речі, потрібні війську...
– Але в кого?...
– У всіх, крім бойових частин...
– Тут щось не так!... Прошу дати мені цей наказ на письмі.
– Я його не маю.
– Жаль... то поїдемо у Штаб Запоріжського Корпусу, де мені роз'яснять цей дивний наказ. А тим часом, п. Хорунжий Коша Охорони, поставте біля нашого авта двох вояків з наказом не віддавати його до мого повороту...
– Їдемо, п. Сотнику...
Ми мовчки переїхали місто до Штабу Запоріжського корпусу. Увійшли в гарний двоповерховий будинок, у простору залю зі шкільними лавами. В залі зібралися старшини Корпусу... Через чверть години я зголосив ад’ютантові про своє бажання говорити з п. командиром Корпусу в негайній і дразливій справі. Заля наповнилась старшинами. Мала відбутися нарада... Я щасливо попав. 317 Скоро у залю з дальших кімнат вийшов Командир Корпусу, полковник Генерального Штабу Володимир Сальський. Коли ми побачили один одного, то радісно всміхнулись і полковник широким кроком підійшов до мене, простягнувши обидві руки до обіймів і, стиснувши мене, тричі поцілував. Це зробило сенсацію в залі. Ми, товариші по Віленській школі в час японської війни (1903 – 1906), досі не стрічались... І ось нагода!
– Доложіть справу, п. Сотнику, – звернувся Командир Корпусу до Інтенданта Корпусу.
Сотник говорив, називаючи Кіш – Полевою Міліцією. Полковник робив йому зауваження раз, і другий, і, нарешті, третій... Полковник Сальський обурено сказав:
– Я дивуюсь терпінню і доброті п. Отамана, що вислухав вас без зауважень... Але досить! Ви зле зрозуміли мій наказ, а він не є таким, як ви його подали. Прошу його краще простудіювати і не доводити корпус до неприємних наслідків... А п. Отаманові і його частині поверніть все, що було вами помилково забрано... Від імені корпусу прошу вас, пане Отамане, пробачити цей неприємний вчинок п. Сотника...
Погомонівши ще чверть години, ми розійшлись у надії побачитись у кращий час. Я вернувся до касарень, куди привезли наші авта та інші речі. Ми в тій справі понесли дрібну втрату: хлопці, не бажаючи, щоби забрали наше авто, пробили в ньому шини...
Хоча при розлуці зі мною п. полковник Сальський просив мене зостатись в Проскурові довший час, щоби навести тут, як він казав, порядки, я, посилаючись на важність та спішність наказу п. Міністра, хотів якнайскоріше виїхати до Кам'янець-Подільського...
Але на перешкоді стала, як і всюди, залізна дорога, яка не мала достаточної кількості паротягів і вагонів, і обслуги, в першу чергу, військових потреб. Ми мусіли чекати й чекати черги, коли нарешті нас перевезуть не далі, як до наступної станції. Невесела перспектива! Ми йдемо пішки, хоча сонце пригріває, а до того – чоботи обносились, одежа не по сезону – але це єдиний вихід з неприємної ситуації... Завтра, з полудня, холодком виступаємо, а під ранок й будемо в столиці колишнього пана-дивака Мархлєвського, в Ярмолинцях...
Під ранок дійшли ми до станції. Спинились ми на обочині, щоби нікому не заважати та й щоби нам ніхто не заважав відпочити. Закурили наші кухні, готуючи людям каву. Перетомлене козацтво розтаборилось на зеленій мураві, щоби хоча передрімати перед сніданком.
О сьомій годині вже почав ворушитися і Штаб полковника ген.-штабу Василя Тютюнника. Я зголосився до коменданта станції, де розвідував про можливість найскорішого переїзду до мети нашої мандрівки – Кам'янця-Подільського.
На моє питання в коменданта станції, чи знайдеться в них потрібна кількість клясних вагонів, а також платформ (льорів) і товарних возів для коней:
– Вагони-то знайдуться, а чи будуть вони вільні... А знову нема обслуги і паровика для маневрування возів.
Я заспокоїв коменданта, що маневрування переведуть люди своїми силами, просто руками:
– А щодо вагонів, попросимо пана полковника, щоби дозволив нам переглянути, хто їх займає і на якій підставі, бо гадаю, що є тут чимало людей, що до його штабу не належать. Згода?...
Комендант згодився, але якось не охоче. І зрозуміло, бо виходить, що я бажаю втрутитись у його справу. Але я стояв на свойому і з тим ми пішли до полковника.
Пан полковник охоче згодився на мою пропозицію перевести перегляд населення станції. Після сніданку, на який я запросив і п. Полковника, і Коменданта станції, ми взяли десять молодців і почали працю... Господар Коша подав мені список чого і скільки треба.
Йдучи до штабу, я примітив на запасовій колії три плятформи, навантажені камінням. Кому і коли було треба того вантажу і чому їх не розвантажили досі невідомо. Оскільки таких возів нам особливо було потрібно, то я наказав п. Сотнику приділити двадцять людей під догляд хорунжого перевести вагони в кінець запасової колії і там розвантажити їх та приладнати до ужитку.
У віддалі від станції стояло два клясних вагони, так званих пульманівських. Вони особливо надавались нам для старшин та підстаршин. Вагони були замкнені і фіранки були у них спущені. Це ж підтвердив і Комендант. Це

читати