Завантажити

папою й імператором? Григорій, вигнаний Генріхом з Гима, помер серед норманнів і сарацинів Гвіска-ра зі словами: “Я любив правду, ненавидів неправду, а тому вмираю на вигнанні”. Коли ж сидів на апостольському престолі, вигукував: “Будь проклят, хто меч свій тримає здаля від крові І”
Як часто доля світу залежить від того, хто кого переможе.
Розповідь складалася впродовж багатьох днів, вона вимагала самотності, яку імператорові, хоч мав, здавалося, неподільну владу над усіма і всім, щоразу важко було виборювати, йому набридали коли й не з справами, з якими всіх відсилано до Заубуша, так з виявами покори й відданості, а це вже той випадок, коли стає безсилим навіть всевладний чоловік, відомо також і те, що людині завжди тяжко дається саме те, що їй найнеобхідніше.
Ворогів не боявся ніколи. Густу траву легше косити. Що більше ворогів, то ліпше для справжнього воїна. Та стаєш беарадний, коли не знаєш, з ким боротися, що долати. Імператорові хотілося усамотнюватися з руською княжною, а довколишній світ мовби затявся в намаганні перешкоджати в цьому, і що найболючіше для Генріха, так це те, що сама Євпраксія охочіше йшла назустріч не його бажанням, а несвідомим силам, які ставали на заваді. Коли попервах Євпраксія сама рвалася до імператора, молодеча її пиха мала хіба ж таку поживу з тої уваги, якою Генріх обдаровував її, досі аа-буїу всіма, закинуту в чужину, то тепер вона частіше й частіше виказувала суто жіночий норов, непослідовність і, слід сказати прямо, невдячність.
Молодість завжди невдячна, коли ж стрічається вона ві врілістю, коли її безтурботність хочуть порушити картинами нещасть, переживань, поневірянь, коли хочуть, може, бодай не співчуття від неї, а простої уваги, тоді ця молодість стає майже жорстокою, вона нічого не хоче знати, сама не маючи минулого, вона не вірить у його існування в інших, їй тяжко зосередитися на теперішньому, бо тоді неминуче треба буде знову ж таки повертатися до минулого давнього чи недавнього, її цікавить лише прийдешнє, лише те, що буде з нею, бо все її життя попереду, вона не починала ще жити, вона вважає, що все належить тільки їй.
Щоправда, можна подивитися на справу й інакше, приписавши молодості риси порядності й благородства, бо хто ж більше заслуговує цього? І коли Євпраксія почула від Генріха про його тяжке, сповнене змагань і неймовірного напруження життя, коли побачила наповненість того життя і подумала про своє власне й не розпочате ще, легке, позбавлене турбот, затьмарене лиш прикрощами й розлукою з рідною землею, розлукою, до речі кажучи, майже добровільною, бо ж Євпраксію питали про згоду піти в жони маркграфу Генріху і вона ту згоду давала двічі: у Києві й Саксонії, то от коли вона подумала лиш про можливість поставити своє життя поряд з Генріховим, то побачила, що не мав чого ставити. Співчувати йому? Але де ж у неї право і сила? Жаліти його? Повинна бути могутньою жінкою з такими ж незвичайними переживаннями, як він сам. Прийти йому на поміч? Він сам ось уже тридцять років справляється з усіма перешкодами, щоразу вміло знаходячи собі союзників і помічників. Може, побачив у ній союзника? А які тому докази? Просто хоче забавитися з нею, мов з цяцькою? Робив би це без загайки, брутально й твердо, як звик робити все в житті. Хоч як там було, у ній прокинулася жінка, стурбована за свою добру славу, не байдужа до свого майбуття, жінка, яка не втратила надій, бо смішно говорити про це, маючи сімнадцять неповних літ, будучи вродливою, розумною, освіченою, багатою, незалежною.
Євпраксія злукавлено уникала Генріха. Робити це могла досить уміло й легко. Нездужає. Має пильну розмову з тим або тим сповідником своїм. Має клопоти господарські. Просто не в настрої, бо може дозволити собі й таку розкіш, випробовуючи терплячість Генріхову.
Імператор справді терпів, зносив, сам собі дивувався, але його підтримувала абатиса Адельгейда, всіляко розписуючи цноти руської княжни, щоб розпалити брата, бо ж вельми добре відала, що цнотливості він не терпів ніколи і ламав її одним замахом.
Тридцять років нікому не дарував жодної миті на власне життя. А чи сам що-небудь мав од того? Відбирав у них не для себе, бо водночас відбирав і в самого себе. Жив уривками. Хапливо. Дико. Мов лісовий звір. Тепер мав сподівання великого спокою, і відкрилося йому зненацька, що той спокій якимось чином пов'язаний з руською княжною.
Генріх ждав Євпраксію терпляче, нестерпно хотів бачити її, мати коло себе, мов бархатисту квітку, яку хочеться погладити чи бодай доторкнутися, лютився на її уникання, проклинав усе на світі, вона знала про це або здогадувалася і ще впертіше сиділа в своїх келіях. Рятівна відстань, одвічні жіночі хитрощі.
Він ждав її, а вона сиділа й розглядала прикраси свої, київські, перебирала їх, мов спогади дитинства. Найбільше подобалася їй прозора куля на золотому низенькому триніжку. Привезена князеві Всеволоду хто зна й звідки. Євпраксія вдивлялася в глибину кулі, бачила там далекі, навіки втрачені світи,

читати