Завантажити

Розвиток джазу в Донецькому басейні традиційно супроводжувався голосними подіями та скандальними подробицями. Очевидно, саме скандальність та нарочита алогічність більшості з них пояснюють майже цілковиту відсутність більш-менш серйозних досліджень, що стосувалися б становлення джазу в промислових регіонах Півдня тодішньої Російської імперії. Історія, що тут наводиться, є особливо дивною та не до кінця вивченою. Стосується вона малодосліджених до сьогодні гастролей квартету сестер Абрамс навесні та влітку 1914-го року. Але розповідь слід, вочевидь, почати не з самих гастролей, а з подій, що їм передували. Стались вони в громадах методистської церкви Чикаго. При одній із чиказьких церков функціонувала їдальня для безпритульних, із якою напряму був пов’язаний місцевий осередок Анархістського Чорного Хреста – благодійної організації, створеної для підтримки ув’язнених анархістів, передусім у царській Росії. АЧХ займався збором фінансової допомоги для каторжан, наймав адвокатів для захисту членів анархістських гуртків, передавав до Європи пропагандистську літературу. Саме в цій їдальні, взимку 1913-го року, і сталась зустріч активістів АЧХ батька й сина Шапіро з чорношкірими сестрами Абрамз – Глорією та Сарою, котрі на той час тісно співпрацювали з методистською церквою, співаючи в церковному хорі.

Глорія та Сара Абрамз увійшли до історії північно-американського джазу як одні з найбільш відомих та оригінальних виконавиць спірічуелз. Великою мірою саме завдяки їм спірічуелзи з суто конфесійного церковного вжитку потрапили на велику сцену. Родина Шапіро відразу ж зацікавилась можливістю тісної співпраці з сестрами, маючи на меті використати популярність співачок у партійних інтересах. Після довгих умовлянь, погроз та підкупів, старшому із родини, Леву Шапіро вдалось схилити сестер до співпраці. План був простий: організувати гастролі хору сестер Абрамз на Півдні Російської імперії, в промисловому районі Донбасу, з метою розповсюдження серед робітників анархістської літератури та передачі місцевим анархістським осередкам великої грошової суми, призначеної на розвиток революційної діяльності. Спочатку сестри рішуче відкинули саму можливість співпраці з емігрантськими анархістськими колами. Проте Леву Шапіро вдалось спокусити молодшу із сестер, Сару, і, опинившись під загрозою церковного відлучення, Глорія та Сара погодились на участь у цій сумнівній операції та зобов’язались узгодити всі конфесійні нюанси з керівництвом церкви.

Церковна адміністрація чикагських методистів радо сприйняла ініціативу сестер щодо розповсюдження методистських ідей серед промислового пролетаріату Донбасу та німецьких колоністів півдня Росії. Тож заручившись необхідною їм підтримкою, сестри почали збиратись.

В березні 1914-го, пароплавом Російсько-Малоазійського пароплавного товариства «Месопотамія», сестри вирушили з Північно-Американських сполучених штатів. Компанію сестрам у їхній духовній місії склали їхня давня подружка, ірландка за походженням Варвара Керрол, та мексиканська співачка, активістка методистської церкви Марія де лос Мерседес, котра зголосилась плисти з сестрами, тікаючи від переслідувань церковної адміністрації, що звинувачувала Марію в привласненні коштів, переданих на церкву парафіянами. Пароплав, на якому квартет рушив через океан, використовувався фірмою переважно для перевезення через Атлантику російських емігрантів, котрі місяцями жили в портах Криму та Приазов’я в очікуванні свого рейсу. Назад, до Євразії, пароплави товариства повертались напівпорожні, що спричиняло зростання недекларованих перевезень та тісний зв’язок команд більшості суден із криміналом. «Месопотамію», команду якої складали переважно греки та цигани, ще в Нью-Йорку частково навантажили м’ясними консервами, мануфактурою та мішками з письмовою кореспонденцією. Окремим вантажем провозили партію фонографів, що користувались на той час у Східній Європі неабияким попитом.

Сам пароплав давно потребував капітального ремонту й належав до найбільш старих суден товариства. Розрахований він був на перевезення ста пасажирів першого класу та близько півтисячі емігрантів. Сестри поселились у порожніх від товару трюмах, рідко підіймаючись нагору і майже не контактуючи з командою. Слід сказати, що матроси, котрі отримали за перевезення жінок доволі серйозну суму, все-одно ставились до своїх пасажирок насторожено, коли б не сказати вороже.

За словами молодшої з сестер Абрамз, Сари, подорож видалась складною та безкінечною. Пароплав важко перекочувався через зелену березневу Атлантику, глухо видзвонюючи напівпорожньою утробою. Від самого Нью-Йорка за ними летіли чайки, ніби відчуваючи легку здобич. Греки відстрілювали птахів із револьверів, і вони падали в холодну воду, тонучи в хвилях, мов білі троянди. Сестри перестрашено зачинялись у великих, як спортивні зали, трюмах, слухаючи постріли й пошепки виспівуючи свої спірічуелзи.

Першу зупинку пароплав зробив коло берегів Ньюфаундленда. Острів традиційно був схований туманами, і щойно

читати