Завантажити

відчувати поезію. Адже чомусь вступали на філфак; надіюсь, що хоча би цей факультет є останньою резервацією, де люблять вірші…хоч би трішки…хоч би частково…”
Вирішив брати з собою п’ятдесят книжечок. Нехай одну-дві доведеться спрезентувати – у бібліотеку чи організатору. А решту нехай купують. Книжка має сто сорок сторінок. Одна сторінка нехай коштуватиме п’ять копійок… Десять сторінок – п’ятдесят копійок, сто – п’ять гривень, разом – сім гривень. Книжка зроблена гарно, у руслі новітнього видавничо-комерційного “дискурсу”. Так що ціна відповідна, навіть задешево… Боже, звісно, що задешево, але… Одна книжка – сім гривень, десять – сімдесят, п’ятдесят “Покарань милосердям” повинні витягнути якщо не на триста п’ятдесят, то хоча би на триста гривеників, бо, може, декілька примірників залишиться.
Вдома стовбичили рівно сім гривень і двадцять три копійки, акурат на кілька карцерних порцій хліба з водою. Слід би влаштовуватися на роботу. Але приходити щораз на певну годину…вислуховувати побажання і зауваження начальства…пахати за копійки… Ні! Не хочу і не буду.
У понеділок після обіду був уже вдома, щоби не прогавити дзвінок. Адже студенти чекають… Може, гроші якісь виручу… Одяг мій і Ольжин зносився до ручки… 1900, 2000, 2100… Що за фіґня? Чому не телефонує строго-закомплексована доцентша? Ачей, якби я був членом танцювального шоу-обслуги якої-небудь шмаркатої попсової “зірки”, то слухавка розривалася б від запрошень… Чому не взяв її номера? Звідки ця моя простакувата наївність, ця добродушна довірливість і sancta simplicitas (-ність)? Воістину, поет – дитина, нехай іноді трішки шкідлива чи вередлива.
Але, з іншого боку, дурний Максиме, розкручувався поет, що б допоміг тобі зустрічний нав’язувальний дзвінок? Хіба сказав би ти, типу, ви мене запршували, то якого хера тепер не передзвонюєте? Та ж мали, Максиме, поетів у…(ви здогадалися), бо живемо навіть не у добу поетоненависництва чи поетопофіґізму, чи мистецтвонаплювальництва, а… 2100, 2200, 2230…
Час іде. Максим розуміє, що сьогодні дзвінка уже не буде. Ольга стікає чорним їдким гумором, де ж ті, мовляв, триста гривень, що ти обіцяв мені на капелюшок і спідню білизну, а собі на джинси?.. Як це витримати, як, бо стає так недобре і ненависно, що, здається, відвів би зараз праву руку – і з усією силою загородив би її по зубах, щоб аж хруснуло! Оце така поезія…
2245, 2300. Телефонували інші, Максим обмежує дурні балачки, дратується. Може, доцентша побачить, що постійно зайнято, і подумає, мовляв, зіпсований телефон? І відмінить презентацію або перенесе до невизначеного часу?..
Раптом: “дзень-дзелень!” Глянув машинально на стрілку. 2307.
– Добрий вечір! Пане Максиме, вибачте, що так пізно, у нас довго тривало засідання кафедри, потім невеличкий бенкет, зрештою, поети не бувають удома до 2200, – белькотіла, не даючи вставити ні слова, вочевидь, веселенька Едуардівна Наталя. – То ви готові до виступу? Не забули про домовленість, адже поети бувають такі неуважні…
– (“Скільки ти поетів бачила, закомплексовано-гонориста провінціалко, що робиш узагальнення?”). Ні, не забув, але думав, що ви вже відмінили зустріч…
– Ні, ні, та ви що? Всі на вас чекають, всі стільки про вас начувані.
– (“про мої п’яні мічурівські мініскандали у ганделиках?”). Ну… А чи читали мої книжки? – теплішав Максимів голос.
– Якщо не читали, то ще прочитають, пане Максиме! Ваша поезія заскладна для розуміння, вона – для еліти!
– Якої такої еліти? Кожен мій читач – еліта! Це хитромудре слово лише поглиблює прірву нерозуміння… – пробував розпочати нічну поетичну лекцію наївний Максим.
– Ось завтра про це і поговоримо. Отже, чекаємо вас о 1200 на другому поверсі, може, загляньте ще спочатку на кафедру.
– А хто вестиме презентацію?
– Я! Не хвилюйтесь, все буде добре! – заспокоювала На-Едуардівна-таля поета, начебто він ніколи не мав власних зустрічей з гіпотетичними читачами і чотири віршарські збірки, а вперше готувався до обговорення свого рукопису спудеями-літстудійцями…
Вночі спалося погано. У голові переплелося високе й низьке, поетична аскеза і віртуальних триста гривень, краса самозречення і можливість завтрашньої покупки джинсів.
Наступив вівторок. Ідучи до філії, Максим відчував нервове хвилювання. Напевне, Едиківна зібрала величезний зал…і сьогодні там тільки і мови, що про Максимову презентацію… Я вже більше року не мав зустрічей, а літератор повинен виступати публічно, не боятися читацької цікавості чи нецікавості, бо інакше його загерметизованість починає тхнути… Може, сьогодні віднайду те, що намацую наосліп, відчую знак і дозвіл… Може, їхня енергетика на часину зіллється з моєю (бо всі людські непорозуміння – від енергетичної несполучуваності) і витворить нове бажання писати, не відчуваючи тягаря абсурду... Може, сьогодні побачу прообраз свого нового читача… Може…
Ось і двоповерховий будиночок з облупленими стінами. Невже у такій стайні проходитиме мій вечір? Але заспокойся, Максиме, витримка, Максиме, провадив поет

читати