Завантажити

сеанс самозамовляння, хіба має значення оболонка? Наповнення її повинно тебе хвилювати. Оркестру з музикантами при вході захотілося, диви, який ти розбещений умберто еко… А вахтерської вимоги пред’явити перепустку і копанця у дупу не хочеш?
Перші розчарування розпочалися моментально. Коридорами сновигала молодь, яку Максим по-машинальному розділив на три категорії:
1) з легкими ознаками (у декого і важкими) інфантильного дебілізму на юних чолах – посудинах знань;
2) найбільше снувалося ніяких, з якнайпересічнішими обличчями, якнайбанальнішими жестами, якнайзвичайнішими короткоформими чолами;
3) окремі екземпляри ховали у тілесній оболонці натяк на існування непростого внутрішнього життя особистостей.
Максим колись був у цьому богоспасенному закладі, але у справах і похапцем. Довелося розпитувати, де саме знаходиться кафедра філології, адже мічурівська філія не була удостоєна розподілу на кафедру української мови та української літератури. Хоча важко придумати безглуздішу еклектику, аніж поєднання у тісненькій кімнаті синтаксису і метафори, префіксу і пориву духу, математики і мистецтва.
Ніхто, поете, не впізнає тебе. Не бачиш ти ні панегіричного оркестру, ні бодай зачуханої афішки, котра мала би сповіщати про презентацію “Покарання милосердям”. Зазирнув на кафедру, тобі ламаною українською відповіли, що Наталя Едуардівна у залі, збирає студентів (як неприємно вкололо тебе це начебто нейтральне дієслово дійсного способу, добре, що хоч не віртуально-умовного або командирсько-наказового).
– Почекайте трішки. Я так розумію, це ви будете Максим Іщенко? – уточнювала особа, що нагадувала трансвестита, котрий мріє про операцію щодо остаточного визначення зі статтю.
– Так.
– О, дуже приємно! Я читала ваші поезії, – набирала особа після останніх слів ознак приблизної жіночості. – Я хотіла вам сказати…
На кафедру забігла жінка середнього віку зі скупенькими слідами проминулої вроди і проминулих пристрастей на дещо пожвавленому обличчі:
– О, добрий день! Я вас упізнала! (“хоче ощасливити цим, не інакше”) Ходіть, на вас уже всі ждуть…чекають, – виправляла себе Едуардівна.
– Саме зараз?
– Да, прямо зараз, бо їх після закінчення пар, за винятком кількох людей, палицею не заженем у лекційну аудиторію! – втішала Едуардівна поета як справжня sancta simplicitas або психоаналітик-спеціаліст з морального садизму.
Максим помітно спохмурнів:
– Мені не потрібно такої презентації, на яку заганяють насильно!
– Що ви? Що ви? Хто, як не ми, буде залучати молодь до культури!
– Але ж я не просвітянин! Це не мій клопіт!
– Заспокойтеся, пане Максиме, ви занадто перенервували перед зустріччю, ви хвилю…
Іщенко не дав договорити:
– Нічого я не хвилю-..! Мені немає приводу для нервувань (“а очікуваних триста п’ятдесят гривень?” – паралельно достукувалося alter ego з мозку)
– Канєшно, канєшно! Ось випийте кофе і заспокойтеся! – доцентша ніяк не могла потрапити у такт із химерними поетовими вібраціями.
– Я спокійний! Давайте каву і йдемо!
У залі справді було близько ста чоловік (“напевне, познімали з пар різні курси”). Окрім кількох осіб середнього віку, а то і сивоголових, аудиторію заповнювала молодь.
Максим слухав, як торохкотіла Наталя Едуардівна про те, що він є поетом, відомим на Україні та за її межами, врьош, но пріятна, почуваючи радше не задоволення, а незрозумілий шквал ситуативної сором’язливості. Авдиторія реагувала мляво і по-молодецькому перевтомлено, наче до них кожен день приїжджали на зустріч принаймні слов’яни Віслава Шимборська з Милорадом Павичем. Заздалегідь готований (і склепаний з розмаїтих рецензій на Максимові книжки) вступ доцентші затягувався. Хтось позіхав, хтось лускав зернята, хтось переписував у сусідів конспекти (“їм хоч Маркесокундеру приведи, однак буде ремигання зернятами і вболівання за непереписані конспекти, аякже, для чого гаяти час на дурниці…”).
Нарешті слово було передане Максимові. Якби його пізніше спитали, про що він говорив, то міг би навести з пам’яті лише якісь експресивні романтичні уривки, ексцентричні згустки монологу, щось пафосне про первісну красу слова, розмову з Богом і космосом, дивні рядки Рільке чи Тракля, що повертали охоту до життя естетично чулим; про трагічно-молодий антоничівський талант… Максим говорив і говорив, зрештою, Едуардівна його перебила, мовляв, може, у слухачів будуть якісь запитання і…і прочитайте кілька власних нових поезій. Запитань практично не було, окрім трьох:
1) “Ваша поезія складна для поніманія. Хто ваш читач?”
2) “Розкажіть при яких обставинах ви написали свій перший вірш?”
3) “Прочитайте нам свої або єслі у вас нема чужі поезії про любов!!!”
Раптом огорнув синдром тотального збайдужіння. Перехотілося говорити і читати. Підключаючи вольові зусилля, Максим промимрив щось про те, що усі його вірші – про любов, а як написав першого – не пам’ятає. Потім пробував ще загравати з молодими лузальниками насіння, мовляв, хотів би, щоб ви усі були моїми читачами. Але аудиторія була перевтомлена і

читати