Завантажити

сьогодні яскраво засвідчено!
Розмова набувала небезпечних обертів. Жінки пробували примирити опонентів. Але влучні взаємопостріли в ахілесові п’яти спрацьовували на поглибленння прірви нерозуміння поміж двома мічурівськими українцями:
– Ваші студенти та й (пауза)…словом, ваші студенти є переважно естетично невиквітлими і через те не можуть бути для мене критерієм мистецької поразки! Принаймні, не вам мене повчати і не вам про це говорити! До речі, ви знаєте, що мої вірші любить читати сама Ліна Василенко? – хитро вистрелив Максим останнім аргументом.
Розчервоніле обличчя сивоголового неприродньо і кумедно видовжилося:
– Чому я повинен вам вірить? Зрештою, на колір і смак товариш не всяк… Але чому ви такі егоцентрично жорстокі до нашої класики? Ви ж підливаєте масло у вогонь її поганьблення, а самі, надіюся, є українцем?
– А ви, стикаючись з чимось незрозумілим, є мастаками моментального підключення жидів-москалів і чукчів з ескімосами, натякаючи на етнічну чи принаймні внутрішню “неукраїнськість” опонента!.. Уявіть собі, я стовідсотковий українець!
– Чому я повинен вам вірить? А може, ви західняк з їхніми компромісними комплексами? – сивоголовий не збирався ані йти, ані згортати дискусію (“треба встати і вшитися, це буде гонорово, але…”)
– Вип’ємо сьому, вип’ємо восьму, вип’єм дев’яту й десяту! – напівречитативно втрутилася у розмову рудорозфарбована.
– Почекайте, Дануто Данилівно… Уже всім досить, а найпаче нашому гостеві, – вперше проковзнула постмодерна іронія у голосі сивоголового, що вживав, як помічав Максим краєчком ока, найменше. – Я ще хочу з’ясувать, чому ви, постмодерністи, такі байдужі до…
– Я не постмодерніст, а поет!
– Отож і я кажу. Чому ви, постмодерністи, такі байдужі до традиції, яка вас породила, до народної пісні, до всього, що було перед вами. Ви вважаєте себе ґеніями?
Максим відчув, що без сьомої направду не обійтися. Алкоголю дивним чином побільшало знову. Едуардівна, рудорозфарбована і особа, котра єдина у цьому товаристві читала (і дочитала) Максимову книжку, п’яно торохкотіли навперебій. Рудорозфарбована вела перед:
– Не нада сваритися таким гарним парубкам (при цих словах ніс сивоголового трішки відстовбурчився).
– Луче організувать тут імпровізовані танці, шкода, не хвата ще одного кавалєра!
– Нічого, поет справиться з двома, поети такі, вони звичні до цієї справи (“яку справу має вона на увазі? Полігамне трахання?”).
– Вони до всього звичні, навіть до обпльовування святинь, – доносилося до Максима дещо окремішнє бурмотіння сивоголового.
Восьма чарка ставала шалено актуальною. Сивоголовий уже пив лише мінводу.
– А хто та дівчина з очима чи то лані, чи то антилопи, що купила моїх дві книжки?
– Із якими очима? Ну і порівняння у вас! Звичайна студентка – алкоголь явно не додавав Едуардівні любові до молодших колег-філологів…
І Максим раптом зважився на п’яну неадекватність, виймаючи з потріпаної торби сорок дві книжки:
– Ось візьміть…залишу собі дві…ні, не буду залишати… І роздайте студентам. Всім-всім… Скажете, що це подарунки від Максима Іщенка!
– Може, не треба, ви десь їх зможете продати, це ж ваша велика праця, – п’яно кокетувала рудорозфарбована, а особа з непримітними ознаками жіночості лише дивно глянула з-під лоба:
– Нічого! Треба! Ось залишаю їх отут, на кріслі.
– Але підпишіть нам! Поставте свій безцінний автограф, може, колись це буде реліквія. – особа, що прочитала Максимову книжку, при останніх словах рудорозфарбованої скосила очі у сивоголову сторону.
Той знову сидів у понурому трансі, чомусь не йдучи додому (“напевне, медитує над важкою долею українських селян у позаминулому столітті”, – вилущував Максим останні краплі іронії). Але, отримавши “Покарання милосердям” з нейтральним автографом, сивоголовий підвівся:
– Буду йти! Та і ви вже не засиджуйтесь, Наталю Едуардівно, Дануто Данилівно і Шуро Валентинівно! Наш гість уже трішки не в формі, книжки дарує (“Зойка, тєбя нічєм нє удівішь…”)
– Вибачте, але не ваша справа мене повчати! Це вже не суперечки про літературу. – поет відчув, що у нього випарувалася стриманість щодо випадів сивоголового.
– От-от ви усі, постмодерністи, нетерпимі до критики, до традицій і до слова правди! – аж зрадів сивоголовий, що, підбурюючи поета весь вечір, таки вичавив з нього зерно підвищеного тону.
– Заспокойтеся, професоре, ну що ви, Микито Калениковичу, вам не можна волнуватися. І пробачте Максимові його нетактовність, бо він розхвилювався, слухаючи справедливі напучування метра нашого літературознавства (“але я ніколи не чув прізвища цього “кілометра”…)
– Ви, Дануто, напевне, колись починали робити комсомольську кар’єру, признайтеся, Дануто? – напівп’яно і напівроздратовано уточнював Максим.
Данута Данилівна нетверезо посміхалась, і її рудорозфарбованість тепер видавалася не нав’язливим елементом підстаркуватого кокетування, а зловісним тлом якогось підступного відьмацтва.
Алкоголь майже закінчився. Наталя Едуардівна (сивоголовий все ще стовбичив на порозі), п’яно

читати