Завантажити

неприхованим задоволенням покаже газету ще одна мічурівська бібліофілка. І там Максимова парсуна буде зафіксована зі штучним хвилевим оскалом, а внизу стримітиме знущальницький підпис. А що ти думав, наївний поете, інакше чому б вицибував біля тебе десять хвилин вишколений київський папараці?..
Адже ці газети ведуть повзучу війну супроти нашої культури, навперебій захлинаючись про її хліборобську обмеженість і рустикальну вторинність. Інколи, на жаль, вони мають рацію, але суть у тому, що газетярам, підтримуваним українофобськими грошовими мішками, байдуже до пошуку істини. У них інша прихована мета – зганьбити, висміяти і обісрати майже все, що написано українською. І триває на цій старовинній землі безкровна повзуча битва. А для виконавців плану безперервної дискредитації – без розрізнень! – українського духу ти, Максимцю, ще один, до того ж провінційний хвилевий матеріал…
А нагородження розпочинається. Щось апатично бурмоче один зі спілчанських метрів, захлинається від безперервних подяк пані, котра теж отримала “Сяйво” і про яку Максим ніколи не чув. О пів на шосту ввалюється захеканий Степан. Виступає фольклорний колектив з Київщини. Один з дідків – глядачів з сіточками та кульками – сливе півгодини згадує власну довкололітературну молодість. Метр позіхає. Прекрасний матеріал для проворного папараці з “Київських кресів”.
Нарешті вручають конверти з грошовим еквівалентом. Краєчком ока Максим помічає, як пожвавлюється Степан, що допіру закінчив виступ про ґеніального поета Максима Іщенка, чия творчість може бути, виявляється, гордістю, та ще й будь-якої, національної культури. Під час Степанового виступу метр морщився, вивільнившись із псевдосну. Що там казати, не люблять у столиці таких суперлятивів щодо чужаків, бо навіть дідки і бабусі з архаїчними сіточками почали незадоволено кривитися і бурмотіти між собою.
Офіційна частина завершилась, і Максим швиденько біжить у спілчанський туалет, щоб глянути на вміст підозріло тонкого конверту. Тьху!.. триста гривень… курям на сміх… а скільки було помпи при виступах спілчанських чиновників… Інакше, ніж знущанням, це не назвеш. Ось тобі, Максимцю, й одяг, і подарунки Ользі, і виплата Інниної квартири… Викусив?
За годину мав розпочинатися фуршет.
15.
Іван так і не з’явився. Іщенкові завжди була незбагненна його, м’яко кажучи, байдужість і забування (хворобливе чи сплановане?) зробити те, про що тільки-но домовлялися. Неуважність ґенія? Максим засміявся. Швидше викличний пофігізм, мовляв, я можу собі дозволити проіґнорувати власними словами, бо вони мої, і, як хочу, так і кручу своїм язиком, наче ганчіркою, і що ти мені зробиш, пациківський провінціале?
Степан був пунктуальним, але у цій точності вгадувалася якась надривна неприкаяність, шалене, майже неврастенійне, намагання будь-якою ціною налагодити послаблені зв’язки з зовнішнім світом. Але ліпше вже точний невроз, ніж неуважний пофіґізм…
Назагал, історія літератури – це історія індивідуальних письменницьких хворіб. А талант – це не лише дарунок Божий, але й тягар. Талант – це хвороба, а історія розвитку талантів є історією найрізноманітніших неврозів. Наприклад, розвиток манії переслідування у Тичини, щоправда, у легкій, “домашній” формі з відсутніми галюциногенними психозами, як у трагічного Тодося. Можливо, параноя Тичини була викликана соціальними чинниками? Адже був настільки переляканий 30-ми роками, що навіть приватні листи, кажуть, закінчував на кшталт “осяяний світлом Леніна і Сталіна Павло Тичина”! І ця безнастанна деградація таланту того, хто абсолютно не вкладався у прокрустове ложе доби, пронизує моторошно-містичним відсвітом біографію великого мученика. І хто насмілиться кинути у нього каменем?
Бо якими б були ми, думав Максим, штучно перенесені у ту добу волею божевільно-ґеніального генетика? Я впевнений, що у наш час і Тичина, і Рильський, і Бажан вільно б експериментували, а якісь зацофано-перелякані дядьки і тітки чіпляли б їм наличку “постмодерністів”… А якщо уявити моє покоління у 30-50-их рр. минулого століття і тисячоліття… Напевне, були б і герої, і стукачі, і лицарі, і ті, що здійснювали б акти святотатського ренеґатства. Добре, що нам не суджено знати: хто? чому? як? Бо історія літератури, на щастя, не є історією суцільного запроданства.
А чи я зі своїми невротичними душевними вібраціями міг би протистояти епосі червонозоряних вбивць у шкірянках? Будь чесним, Максиме, хоч перед собою – навряд… Спочатку прокрався б один компроміс, потім – інший, а далі вже сліпий хаос долі… Через те, розуміючи, що багато творів наших письменників, написаних за радянського часу, годяться хіба під обкладинки підручника “Історія тоталітаризму і література”, я ніколи не наважуся осуджувати їх. Тим паче, що маємо неймовірні взірці громадянської мужності, як-от Миколи Руденка, якому як військовому офіцеру-комуністу і талановитому поету стелилася до ніг блискуча радянська літкар’єра. А лицар Миколай, наче архистратиг Михаїл, вибрав правду і честь. І допоки він присутній, як і великий Стус (може,

читати