Завантажити

Божим омофором і покровом старовинних князівських клейнодів!
І ми бачимо крізь більма і сутінки, порожні очниці і чортополох, як іде зі сходу чи заходу, півдня чи півночі дивне світло. І ми відчуваємо, як просочується воно у наші заморожені душі очистним божественним літеплом, як засіяє над нашими князівськими небесами висока зоря благовісту. І ми уже серцем знаємо, що початок нового тисячоліття народив нам десь у тихому галицькому райцентрі або у степовому селі нового Мойсея, котрий, як Христос, уже є між нами, і, будучи боговідзначеним і словопомазаним, сотворить диво великого відродження!
17.
І знову, Максиме, доля викидає тобі колінця – на цей раз під твоїм рідним мічурівським небом… Ти повернувся з Києва, гроші одразу гавкнули на найнеобхідніші потреби, ці солодкі літературні гроші, зароблені твоїм талантом. Це хоч і копійчана оплата, але все ж не коректування графоманських зшитків, не переписування – іноді майже повністю – розбухлих рукописів, котрі відсилають тобі поети-початківці з різних куточків Юкрейни. І частина “кореспондентів” ще, вочевидь, вважає, що ощасливила тебе своєю недолугою словоакробатикою, а радше – словомарнуванням. І коли ти починаєш вести мову про оплату роботи над рукописом (нікому не відмовляючи, адже ніде не працюєш), дехто направду подивований, мовляв, як можна правити гроші за поезію (особливо за його безсмертне і нетлінне словоблуддя, сливе рукоблуддя…) – і ти займаєшся принизливими перемовинами, усе ж принципово не читаючи рукопису, доки не прийде грошовий переказ. Буває і так, що замовлень немає по кілька місяців, і ти починаєш вити на місяць, готовий уже насильно любити будь-чий і будь-який рукопис, лише б хоч невеличкий грошовий переказ… Іноді робиш винятки, вичитуючи задарма, буває і так, що відкриваєш чийсь талант, але найчастіше ненавидиш тоді і себе, і того автора, соромишся власної доброти, правиш і кромсаєш, бо не можеш виконувати коректу упівсили чи на чверть совісті.
Так, чоловіче, колись правив усілякі недолугості Франко, постійно носячи під пахвою графоманські нетлінки. І не цікавило тоді галичан, що їхній Мойсей займається тим, чим може займатися кожен до міри освічений. Це вже під кінець “каменярського” шляху будуть кічові ювілеї з їхньою непомірною патокою та фальшивим (чи нефальшивим, яке це вже мало значення?..) єлеєм. Але ювілянт чи то пак соленізант уже був de facto по той бік добра і зла. Бо такі ювілеї ще допомогли б йому 35-ти чи 40-річному, хоч би звільнивши від моторошного тягаря коректувань чиїхось бздурів та нісенітниць…
Але “колінця” долі – це далеко не коректа словесного поносу тих, хто уявляє себе письменником. (Такий уже підступно-зловісний обман випромінює це заняття, бо кожен, хто уміє тримати ручку, може домислити, що це несамовито легко: сів, написав і завтра прокинувся знаменитим.)
Через кілька днів опісля київських відвідин Максим почувався – як завжди! – вельми незатишно. Бо він не хворів болістями зманіжених, як-от мігрень чи інфантилізм. Він хворів безнадійним нутряним сумом. Тугою за дорогим і безповоротно втраченим. Але це не були рукотворні муки психоделіка, що психотропними чи антидепресантами, заспокійливими чи транквілізаторами (а іноді і всім докупи) відвойовує для своєї уже не лінивої – колись була лінива… – а хворої душі невеличкі штучні радощі штучного пожвавлення зміненої свідомості під впливом хімікалій для мозку, котрі, напевне, видумав злий медичний геній. Це була туга витонченої, але здорової душі, що задихалася у царстві нелюбові та безконечному реєстрі ненормальностей…
Отже, вечір. Звичний сплін, себто безпролазна слов’янська туга, котра, здається, нависла, наче демон, над мічурівськими небесами і душить, душить, душить… Ольги знову не було вдома. Максим припускав, що вона його зраджує з тупою періодичністю примітивно-хитруватої людини, котрій видається, що ніхто про це не відає. Але нехай зраджує, нехай робить, що хоче, лише б дала мені спокій, мислив поет: майже як Іван Палійчук з-під пера Коцюбинського, що думав подібне після шалених розгнузданих віддавань його збезумілої самиці Палагни мольфару, котрий мав добрий молоток між ногами, щоби вкоськати розбуджену хіть-вулкан…
Раптом о 2230 пролунав телефонний дзвінок; ні, швидше благання про допомогу, котре неслося зі слухавки. “Може, не підіймати? Напевне, Інна або Ольга”. Дівочий голос вібрував від ніяковості і страху, спершу перепитавши, чи це дійсно сам Максим Іщенко підняв слухавку. А потім, ковтаючи фонеми і морфеми, слова й усічені речення, голос привітав поета з отриманням “Сяйва”. Дещо заінтригований Максим навіть не перепитував, боячись розчарування, про те, хто ж є власницею ніякового і тремтячого від хвилювання голосу (“то ще африканські пристрасті” – зашепотіло у душі щось темне і жорстоке). Але врешті голос видав інформацію: вони познайомилися на його зустрічі зі студентами у мічурівському філіалі, її звати Марія (“ось тобі маєш, просто Марія”), вона ще підходила до Максима, купуючи книжку. Вона сама

читати