Завантажити

відкриття – ти ще здатен любити. Любити, але не заслиненою ідилійною сентиментальністю пастуха і пастушки, не рівним і нецікавим сердечним вогнем, що у майбутньому мав би зігрівати твій сімейний вігвам, не фізіологічним шалом вузьколобого самця. А любити пристрасно і сильно. І ти переконаний, що ці означники – не поношені кальки слів, з яких уже давно втік чи витік справжній зміст, а яскраве реґенеративне диво оновлення їхньої первинності.
Адже ти добре знаєш, поете, як часто підступна мова вислизає з-під твоїх рук, котрі здатні лише фіксувати диктанти найвінценоснішого. Зрештою, якщо звільнитися від хворобливих нарцисичних чарів і спитати, хто ти, чоловіче, окрім записувача, яка твоя роль, окрім медіумної, іноді поверховішої, іноді глибшої? Ти – не творець, ти – медіумний мотор відтворення. І, щоб деколи наближатися до духу, ти повинен не лише постійно одягати чисту сорочку чи відмивати руки, сідаючи до віршарства. Душу постійно слід відмивати, поете! А її не відпуцуєш престижними відбілювачами чи супердосконалими хімікаліями для очистки посуду… Бо тільки-но твоя душа забрудниться за допустимі творцем межі, ти перестанеш бути гідним для ролі посередника, котрий пробує відтворювати великі небесні диктанти. Бо поетичний талант чи його відсутність, Максиме є лише прерогативою Божої волі. І не допоможуть для зміни Творцевих накреслень ні комсомольська енергія, ні чорна веремія депресивного спустошення, ні патріотичний гопак, ні антипатріотичний плазунець. І ти лише зможеш вносити певні примітивні корекції у відмірену і зафіксовану на високих чертогах твою літературну долю. А якщо – найстрашніша покара! – усохне ниточка твого зв’язку з животворним духом, то не допоможуть тобі жодні штучні реанімації, жодні алкогольні, наркотичні чи психотропні стимулятори, будь-які жалюгідні імітації сакрального і таємничого сенсу слова…
Це чудово знала Лариса Косач, недарма для неї творчий маразм був рівнозначним смерті. Бо слиняве безсилля духу – не для тих, хто contra spem spero. Бо душевна пустеля не може накладатися на міщанські халати та олів’є, купецькі пантофлі і лубково-крамарські картинки на стінах, бо ми теж, мовляв, любимо прекрасне. А ти, хто так ненавидить крамарську мораль і міщанський менталітет, перестанеш існувати, коли покине тебе витончено-жорстока квітка Логосу. Адже день, коли ти не написав хоч одного вдалого рядка чи, принаймні, словосполуки, вважаєш нездарно поглинутим пащекою ненажерливого Хроносу…
А тепер ще ця зустріч з Марією і цей вогонь, що моментально спалахнув без професійних підтримувачів-“спузарів” чи заклинателів. Боїшся себе ,чоловіче, адже тобі відомий баналізм про те, що найбільшим ворогом кожної людини є вона сама. Боїшся, щоб не нахлинули на тебе, як води збезумілої гірської річки під час повені, інстинкти і притлумлена потреба любити до самозабуття. Починаєш рефлексувати, таким чином рятуючись розумом від почуттів смертника. Адже ти, Максиме, не згадував у цій оповіді про свої минулі любовно-гладіаторські бої, ave, Caesar, morituri te salutant, які теж робили тебе поетом, заледве не розчавивши до кінця. А тепер позірно-забудькуватий Хронос люб’язно підносить на віртуальній таці спогади про твоє принизливе виціловування рук колишньої коханої, негідне для чоловіка чеканя листів (наче ти, Максиме, був весталкою, котра жде звісток від свого воїна і береже тепло домашнього вогню, бр-бр!), марне чаклування і розмірковування над будь-яким покліпуванням вії чи посіпуванням милої брови, котра здавалась тоді бровою степової орлиці…
Але найстрашнішим виявилося навіть не те, що багато і непосильно страждав, іноді до такої міри, що здавалося – єдина дорога тобі: самогубство від кохання, такий собі коханоцид, або психіатричка. Недавно ти випадково побачив свою колишню степову орлицю! Розповніла і зомбована тихим сімейним спокоєм, вона нагадувала радше до міри відгодовану домашню курку. Ви говорили недовго (та власне і не було про що), і у якийсь момент до твоєї горлянки підступили…блювотинні спазми. Тобі, неначе непередбачуваному шизофреніку, раптом захотілося – замість колишніх обціловувань лебединого зап’ястя і брів степової орлиці, замість шаленого пещення найдовершенішого і найдорожчого голого тіла – запхнути до рота два пальці і полегшити блювотний рефлекс, наче обжертий і осоловілий пізньоримський патрицій після оргії: блювати на стіл, на її чашечку кави і морозиво, блювати довго, тоді заплатити офіціанту за принесену шкоду, витерти рота напарфумленою хустинкою і піти по-англійськи, залишивши свою степову орлицю серед блювотини. Дошукуйся, мовляв, символу у моїй поведінці, ти ж так любила колись хіромантські віщування, небесні знаки і побутову містику. А нині нагадуєш розгодовану добірним зерном сільську курку-несучку…
І тепер на випалений і спустошений чагарник, де любов, коротенько перебувши на стадії ненависті, перетворилася у гидливу байдужість, приходить дівчина з богоносним іменем.
Спогади змішувалися, мовби відбувалася найнесподіваніша і болюча вівісекція запахів. Нарешті,

читати