Завантажити

рани,
За буйного Святославця
Гримніть на поганих!

Ти, галицький Осмомисле,
Княже Ярославе!
На золотім столі своїм
Ти сидиш у славі.
Підпер гори угорськії
Злізними полками,
Заступив путь королеві,
Звів Дунайські брами,
Кидаючи через хмари
Кремінь до Дунаю,
Наряджаючи по ріках
Судна до Дунаю.
Твоя грізьба пролетіла
Помежи землями,
Ти Києву відмикаєш
Золотії брами.
З отня стола золотого
Острими стрілами
Ти стріляєш і султанів
Десь там за морями.
Стріляй, княже Ярославе,
Кончака лихого,
Половчина поганого,
Кощія старого,
За рідную землю Руську,
За Ігоря рани,
За буйного Святославця
Стріляй його, пане!

А ти, княже буй Романе,
І ти, Местиславе!
Ваші мислі храбра думка
Заносить до слави,
І по славу, по криваву,
Ви ходите сміло,
І плинете ви високо
В буйості на діло,
Як той сокіл, що в повітрі
Крила розширяє,
Коли птицю в своїм буйстві
Замогти бажає…
Бо папорги в вас залізні,
Шеломи латинські,
Ними трісла земля ціла
І сторони фінські:
І ятвяги, й деремела,
Литва й половчани
Склали луки і голови
Під тими мечами…
Князі! Князі! Вже Ігорю
Сонце світ закрило,
І дерево небологом
Листя обронило.
І по Рсі і Сулі стали
Городи ділити,
А храброго вже Ігоря
Полку не вскресити…
Вас Дон, князі, викликає,
Щоб ви полетіли,
І храбрії Ольговичі
На бійку поспіли!

Ой Інгварю, Всеволоде!
Ви руськая слава!
І всі три ви шестокрильці
Гнізда Местислава!
Не побійним ви жеребом
Власть забрали в руки,
Нащо ж вам шеломи злоті,
Щити лядські й луки?
Загородіть теє поле
Кріпкими щитами!
Зачиніть ворота полю
Острими стрілами
Та за рідну землю Руську,
За Ігоря рани,
За буйного Святославця
Вийдіть на поганих!

Ідіть, князі! Бо вже й Сула
Од половців стала
І не тече срібним струєм
До Переяслава.
Ба й Литва вже піднялася
На тих полочанів,
І Двіна тече болотом
Од крику поганих.
Там один лиш син Васильків,
Ізяслав Полоцький,
Брязнув острими мечами
В шеломи литовські.
Він притріпав було славу
Дідові Всеславу,
Але і сам покотився
На траву криваву,
Перекритий червоними
Вражими щитами,
Притріпаний литовськими
Острими мечами.
І лотовський князь поганий
Підняв його з крові,
Скотив його на постелю
Та й до нього мовив:
"Вже дружину твою, княже,
Птиці повкривали
І червону кров полоцьку
Звірі позлизали…"
Не було тут його брата,
Брата Брячислава,
Ні другого, Всеволода,
Коло Ізяслава.
Один душу жемчужную
Виронив із тіла
Через рану кривавую,
Злоте ожерілля,
І голоси ниють жалем —
Зникнуло весілля!
Трублять труби городенські…
Княже Ярославе,
І усі ви, князі, внуки
Та плем'я Всеславе!
Вкладіть мечі вережані,
Знизьте свої стяги,
Уже ж бо ви вискочили
Із дідньої слави:
Бо своїми крамолами
Ви погані стаї
Стали зводити на землю,
На руськії краї,
На руськую рідну землю,
На життя Всеслава,
Котрій уже й од половців
Насил на неслава!"

8

А Всеслав той на сьомому
Трояновім віку
Кинув жереб та й поїхав
По любую дівку.
І крюками, не ногами,
Піднявся на коні,
І прискочив до Києва
В залізнії броні,
І там собі тілько древком
Од копія свого
Дотикався до княжого
Стола золотого.
Із Києва звіром скочив
В північній годині,
З Білгорода обісився
Ще в тумані синім.
І візницями тяжкими
Та трирогачами
Відчинив іще до рання
Новгородські брами;
Розбив славу Ярославу,
Полив сухі ниви,
І з Дудуток сірим вовком
Скочив до Немиги.
А в Немизі снопи стелять
Та все головами,
А молотять по головах
Стальними ціпами.
І на тоці життя кладуть,
Решетами сіють
І живую душу з тіла
Лопатами віють.
І береги на Немизі,
Низькі та криваві,
Не бологом засіяні —
Руськими костями…

Всеслав, було, людей судить,
Князям раду радить,
А сам вночі сірим вовком
І нудить, і вадить.
З Києва до Тьмуторкана
Ще до кур доскочить,
Путь Хорсові великому
Вовком перескочить.
Тому в Полоцькім дзвонили
Утреню в Софії,
А він чував аж у Київ
Дзвони голоснії.
Але дармо! В другім тілі,
Хоч і душа віща,
Та зазнає біди-лиха,
Як та і не віща.
На його-то, може, долю,
Долю нещасливу,
Боян віщий і ізмислив
Приспівку правдиву:
"Не тра, — каже, — ні хитрому
ні горазду бути,
бо і птиці гораздії
суда не минути…"

О, стогнати землі Руській
Не час, не годину,
Спом'янувши князів первих
Первую годину.
Не сил було пригвіздити
Владимира того
До київських гір високих,
Стола золотого.
То отож-то тепер стали
Стяги та коруги:
Одні стаги Рюрикові,
Давидові другі.
Но й Волинці носять роги,
Їм хоботи крають,
І їх коп'я на Дунаї
Славу їм співають.

9

Ярославни тихий голос
Незнакомий чує,
Зозулею рано-рано
Бідная

читати