Електронна бібліотека/Проза

Номер 13Ольга Полевіна
Що ж, залишмо на час...Сергій Жадан
Приїхавши до чужого міста на початку літа...Сергій Жадан
Дядь Саша працював на Фрунзе в кабаку...Сергій Жадан
ВіршіНая Задніпрянська
Так раптово відцвіла любов…Василь Кузан
Чужі гріхи (уривок з роману)Таня П’янкова
"Тиха країна по Великодню..."Сергій Жадан
"Дан. Варвара і варвари" (уривок із роману)Олена Чернінька
"...Зовсім розстроївся дорогою наш оркестр"Сергій Жадан
Між Небом і ЗемлеюВалентина Семеняк
ВіршіХристо Черняев
Лопушане поле (УРИВОК)Катажина Ририх
ШЛЮБНА НІЧОлександр Астаф´єв
«Dolce Vita» (уривок)Марія Микицей
Гора вин (новела)Віктор Палинський
Нарцисизм і стражданняСтепан Процюк
Наодинці з порожнечеюСтепан Процюк
Terra incognitaСтепан Процюк
ПО НЕБУ ВНИЗ (уривок із роману)Наіль Ісмайлов
"Сни з колодязя" (уривок з роману)Алла Рогашко
Спорудження залізничної станції (1931) (дубль)Дебора Фогель
Спорудження залізничної станції (1931)Дебора Фогель
«Акація квітне» (1932)Дебора Фогель
Квіткові з азаліямиДебора Фогель
ПубліцистикаДебора Фогель
Мавка і БерсеркГанна Заворотна
Втеча до морокуІгор Скрипник
Із майбутньої книгиВасиль Кузан
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Азовські сомикиЄвген Баль
Меридіани штурмана БаркаЄвген Баль
З книжки «Глінтвейн дорогою на Говерлу»Василь Карп’юк
Завантажити

…Руки її — дві тонкі лозини, податливо завиваються на його шию і тверднуть, міцнішає їх невагома чіпка облога. Тепле, солодке, бентежне їх ярмо упокорює, зневолює, полонить, арканить, припинає, прив’язує… Бавиться з ним Гапія, руками, очима, віями, губами. Дихає так близько — аж він дихати не годен. Хвилює його, дражнить, дратує. Розпалює і дмухає — гасить. Камінь і той би розколовся, розтріснувся, а він же чоловік — не камінь. Регоче, щаслива своєю безумовною владою. Танцює якийсь чортячий танець на попелі його пристрасті у нього під хатою. Руки її — крила бабки, граційно злітають над головою і опадають. Злітають… опадають… злітають… Груди її здіймаються і опускаються… здіймаються… пипки напружені…
— Доста! — криком кричить камінь.
— Доста, Гапіє! — благає — проситься чоловік.
Не слухає... Танцює. Регоче. Зуби її білі-білі межи пухкими рожевими губами. Сама — чортиця, а лик янгольський.
— Шо, нефайно я тобі танцюю? — питається. — Ади, дожила-м-сі! То навчи! — збурює його хіть, його пристрасть, його одержимість, підіймає з найглибшого дна, хитро вибирає з найвужчої шпарини… — Навчиш? Навчи! — повторює.
Вчив її. Так вчив, що на все життя мала затямити. На цілий вік. На всі подальші віки. На віки віків. Вчив… Губами вчив, руками вчив, жалом вчив. Гостро вчив… Тісно вчив… Твердо вчив… Довго вчив... Аж захрип — пристрастю голос зірвав — вчив. Аж її криком небо над ними розверзлося — вчив… Зубами в шию впинався — вчив… За коси її тримав, плутався в них, топився — вчив… Думав, що раз навчить, то вже не годна буде без його науки… А вона на другий день зимна була, як чужа. І науку геть-чисто забула, і трави розгойдані під ними забула, і його груди на своїх грудях забула…
— Коротка у мене памніть! — легковажно реготала чужа жінка з її очима. — Мало шо нагадатисі годна-м, — дражнилася чужа жінка з її губами… Лишень руки — дві тонкі лозини — звично тягнулися обвивати його шию… І все. Знову змикалося йому ярмо. На віки-вічні змикалося…
--------------------------------------

 

...Приходила вона до нього опівночі, така весела, трохи захмеліла, така, як тоді, коли щедрувати з дівками цілий вечір ходила та й у кожній хаті могорича пробувала. А потім від усіх відкараскалася — і до нього в хату. Усе із себе поскидала і під теплінь ковдри залізла.
— Прийшла, — каже, — Якове. Двері чого на ніч не замикаєш?
— Тебе чекав, — він незграбно обіймає її ззаду, тулить зимну, голу, досвого тіла, у щастя своє несподіване не вірить. — Знав, що не зможеш мене обминути.
— А змогла б! — чортиця в її подобі тривожить ніч своїм голосом, своїм норовом, штовхає його гострим ліктиком під бік. — Зара встану і піду! — заграє із ним, бавиться, хоче, аби боявся порожнечі свого ліжка.
— Куда ти підеш? — руки його посилюють облогу, зневолюють її, бранку, тісніше тулять, пригортають.
Вона випручується з його обіймів:
— Ану, пусти!
— Та певно! — він і собі бавиться з нею. — Сама прийшла, тепер маєш. — Обціловує тонку шию, залазить губами їй під волосся, намацує хрящик, облизує його гарячим язиком. — Солодка така… — Божеволіє його голова жінкою, дуріє її запахом, її теплом. — Розплету тя зараз.
Він розплітає їй волосся.
— Вітром пахнеш, — каже, принюхавшись. Гапії лоскітно, вона голосно регоче — гойда-да, гойда-да, — розхитує глупу ніч.
— Ціхо, ціхо, — просить він, перевертає її на спину, вивершується над нею, над її молодим пружним тілом, над розпаленими ґорґанами грудей… — Ціхо, павуки по кутах побудиш! До рання цілу хату в павутини приберут. А тобі обмітати. Хоч віником помахати? Хоч? Хоч?
— Хочу.
Вона раптом раптом видихає шумно, виривається з-під нього, сідає на край ліжка, гола така, безборонна, волосся — лавиною по плечах, нічною водою, рікою…
— Якове! — по-чаїному скрикує. — Мене ж нема, Якове! Єґ маєш пустку любити?!
Він хапає її рукою за коси, хоче притягнути до себе, тільки невагоме її тіло, наче сніп із кукурудзиння торішнього… Була жінка коло нього щойно, а зара сніп просто… І в голові хтось п’яний нефайно так щедрує…
— Щедрик-щедрик, щедрівочка… прилетіла ластівочка… 

 

 



Партнери