Завантажити

шматок огузка?
А я печу печеню з тої гуски,
Що врятувала Рим.
Напрочуд легко
Проходити не в двері, а повз них.
І знати, що завжди
Тобі пробачить
Твій син поему
Про людське й собаче.

***
Білить завірюха ліхтарі -
Комини, дахи і підвіконня.
Білим білить. Біло надворі,
Маревно і густо. - Авалоння.

Віхола гуляє. Аж бринять
Скло, дзеркала, очі подорожніх.
І не можна більш тебе чекать.
Й не чекати теж тебе не можна.

Завірюха білить білий світ.
Віття, душі, голубів і навіть
Ті серця, які замерзли - в лід!
Ті серця, які затвердли - в камінь!..

Віє! Віє! Виє! Заміта!
Заліта в літа мої сріблисті -
І мітлою чемною зміта
Із моїх долонь опале листя.


Із циклу «Одинадцятий четвер»
«Душа моя, послухай!
Як яблуня в цвіту…»
П.Тичина
У житті пастила не щодня до обіду,
Лише інколи, тільки у свято під дзвони.

Я напружилась наче дроти телефонні,
Я напружилась, наче я постріл в сусіда…
Я напружилась, наче візок інвалідний
На четвертій сходині між пеклом і раєм….
Так буває….я знаю…в житті так буває…

Тільки серце волає, і серце голосить,
Тільки просідь уже довжиною, як осінь,
Тільки просо розсипалось пружно і просто,
І незграбні долоні не ладні збирати….
Я зберу….до зернини…я мушу зібрати….

Отченаш промовляють судини і жили,
Капіляри несуть життєдайну поживу,
Будем жити іще… трохи мусим пожити….
Кров пульсує і грає запеклий свій марш:
Отченаш. Отченаш. Отче наш! Отче Наш!

У житті пастила не щодня до обіду,
Лише інколи, тільки у свято під дзвони….
Я купила сьогодні в крамничці ікону...

Я приїду…ти чуєш?...колись я приїду………….


Осінній день…останній із осінніх…
«Осанна осені, о сум! Осанна.»
Л.Костенко
Осінній день. Останній із осінніх.
Осини сиві. Чорнота дубів
Підкреслює господні ниви сині
У крапинку замерзлих голубів…

Осінній лист. Останній із осінніх
Лежить безсило поміж гострих груд,
Що скрили ненароджене насіння
Яке воскресне після снігу тут….

Олійні фарби розлилися лісом,
Опійні чари рознесли вітри…
Скрипить гілля, мов зламана завіса
Нічийної холодної нори…
Осінній сум щемливих дум осінніх…
Останніх птиць націлені клини…
І серце…ненародженим насінням
Ховається у грудях від зими….


***
Жоржини і мед….
І гудіння бджолине –
Виразне стакато
Багряного вальсу.

Куштую потроху
Варення з малини,
Варення із літа
Варення із сальси…

Ти в’яжеш шкарпетки…
Збираєш насіння.
Ти дивишся в зиму
Замислено-біло…

А я ще воюю –
Ще одяг осінній
Заховано в шафі,
Забуто уміло…

Молочні світанки –
Холодне какао
На вулицях міста
Розлите щоразу… -
Жоржини і мед…
П’янко, димно….цікаво
Ця тиша – цезура…чи..
Закінчення фрази?

Пес і жінка
Жовтий жовтень…жолуді та жаль.
Журавлі минули, як просоння.
Соняху не радісне осоння –
Сонечко відкочується в даль…

Жовтий мед – рідкі протуберанці.
В сотах – сонце! сховане у сотах!
Стомлена бджола співає всоте:
«Сонце ось, воно в вощаній рамці…»

Просто жити…як живуть жоржини..
Жити просто…а зима – вже близько:
Буде слизько…холодно і слизько…
Буде чай... варення із ожини…

А сьогодні тепло…сніг би – танув
Ще й трава зелена – не русява…
Ми удвох підем до Парку Слави
Погуляти і знайти каштани….

Ще зоріє, ще туман світанку –
Я хвилюю осені оману,
Чобітком ступаючи в сметану
Білого зволоженого ранку
Ти стрибаєш, гавкаєш скімлисто –
Клич усім! – ловіть останні миті
Теплого замріяного літа,
Осінню не знайдені між листям….

Жовтий жовтень…ми у Парку Слави
Парасольки, більші за будинки….
Ми удвох – патлатий Пес і Жінка. -
Жовтень. Ранок. Десь запахла кава....


***
Виноград віддається вином –
Грона тихо стікають крізь пальці
Запах осені. Сонце у п’яльцях,
Як засмаглий старий агроном –
Озирає ліси і покоси,
Виноградники, доли і скелі…
Й небеса розляглися пустельно
Над селом…

У хлібах колоситься буття –
Пахне хлібом повітря і медом.
Запах дому. Лиш скрип лісапета
Заржавілим журливим ниттям
Розговорює трави червоні,
Розколисує божу долоню

І мамуся десь молиться: «Доню!
Подзвони...
поверни до життя…»…

***
Стара-стара, як сад…. 
Чи просто дивна. 
Бо тіло варте - юне і палке, 
Бо в голові моїй живе дитина, 
Яка весь час говорить не про те… 

Стара-стара, мов піч у хаті в мами, 
Ще повна сил, гаряча на дива, 
Проте місцями облупилась глина, 
І оголились втомлені слова, 
Які мабуть, ніхто не знав словами…. 

Стара-стара, неначе кіт і камінь, 
Неначе той потрісканий паркан… 
Та ще дієва, власне, дійова, 
Немов сумний надщерблений стакан, 
Без пенсії…позбавлений….лиш пам'ять 
Жива… 

Луна на межі душі і саду. Осінь.
Я блукаю, блукаю, 
і виходу, брате, нема – 
скоро осінь, а в мене…
…й наквашених яблук - ні діжки.
В мене гулі на битім чолі,
в мене п’яти зболіли
все відштовхуватися од землі…
…а вони облетіли.
Геть обсипались чисто, нема
серед віт ані штуки,
віти моляться до небес – 
не розпука, одна тілько дяка,
що земля прийняла собі 
їх

читати