Завантажити

наприкінці третього дня в мене визріла одна думка…
Сам по собі я не є видатною, ба навiть талановитою особистiстю. Пересічний нудненький обиватель, що не дуже просунувся по службі і не забезпечив своїй сім'ї рівень життя, який скидався б на рівень султанів з «Тисячі й однієї ночі». (Ця добірка давніх східних казок — моя слабкість, єдина книжка, котру я читав більше одного разу за життя, але справи це не стосується.) Просто не уявляю, що знайшла в мені така жінка, як Паола. Коли я розпитував її про це, вона лише сміялася й говорила: «Ти, Демі, сам себе не знаєш. Ти наче «скажений» огірок, що лежить собі на грядці, а натиснеш на нього — так плюне зернятками, що тільки тримайся».
Щодо «плювків», зауваження було слушне. Виходило, що жити зі мною нечебто i спокійно, а з іншого боку ексцентричні витівки, до яких я періодично вдаюся, не дають нудьгувати. Мабуть, Паолі це подобалося, оскільки вона чотирнадцять років жила зі мною і народила трьох дітей… От саме через старшого, через нашого Сплінта, й вийшов мій останній «фокус».
Сталося це рік тому, саме тоді, як ми остаточно вирішили податися на сьому Альдебарана. Сплінт тоді взявся за реферат з історії літератури. І оскільки війна з дарками, либонь, є й буде центральною подією нашої епохи, тему він обрав відповідну: «Героїзм та патріотизм в літературі ХVІІІ-ХХІ ст. Розвиток поняття». Якось ніяково говорити таке про роботу свого хлопчика, — адже це єдине, що він встиг написати за своє коротке життя… Але краще б цей реферат згорів у пекельному полум'ї!!!
Не знаю вже яким чином, але розкопав Сплінт книжечку одного забутого писаки, що жив у другій половині двадцятого століття. Там ішлося про якийсь пірнаючий вулкан — суцільне марення. А головне те, що лиходії, які жили в цьому пірнаючому вулкані, теж відловлювали нормальних людей і теж змушували їх працювати агентами. Зовсім як дарки! А щоб агенти не зрадили їх, книжкові злодюги змушували кандидатів потопляти пасажирські пароплави. Отже, якщо тобі дуже схочеться їх зрадити, на тебе пишуть донос: такий-то пустив на корм акулам стільки-то осiб.
О тій порі я не знав іще, яку ціну дарки змушують платити за служіння їм. Та й ніхто цього не знав, оскільки перебіжчиків від них не було. Жодного! Втім, не знаю вже яким чином, але наші пронюхали, що агентура вербується. Ще б пак! Хіба самi лише дурні сидять у розвідці Легіону?..
В усякому разі, на рівні чуток про завербованих зрадників знали навіть найостанніші обивателі. Знали й про те, що прийти повинитися вони не можуть: від цього вчинку їх утримує щось жахливе.
…Сплінт учепився за планериста Віктора, що потрапив до пірнаючого вулкану. Цього Вiктора злочинці також змушували потопити пароплав, але він відмовлявся! Не зміг людей убити! Ну, тут його за всіма правилами мали знищити, але зась: інші полонені допомогли хлопцеві вибратися. Ще автор у книжці тій накрутив рiзноманiтних чудасiй про якесь випромінювання; про те, що в результаті його дії через тисячу годин не можна буде жити за межами вулкана, лише всередині його чи під водою, наче риби; про таблетку, що нейтралізує випромінювання, яку створив полонений професор… Загалом, суцільнi нісенітницi. Тільки Сплінт мій буквально все розумів і розійшовся:
— Це нечесний прийом! Там була така сама проблема, що й у нас із дарками! І коли б дарки мене особисто змусили, я без розмов потопив би пароплав.
— А чому ж? — здивувався я. Тут Сплінт візьми та й скажи:
— Нейтралізуючу таблетку автор просто вигадав, аби виправдати те, що герой відмовився від убивства. А насправді так не буває. Не може бути. Насправді доводиться вибирати:
або сто осiб, або все людство.
У мене аж волосся на голові заворушилося від Сплiнтових промов, і я, затамувавши подих, запитав:
— І ти б обрав?..
— Ясна річ, людство, — гордовито й дещо зухвало відповів хлопчик. — Які можуть бути сумніви чи вагання! В житті немає й не може бути «таблеток»! А заради врятування цілого завжди жертвують частиною. Наприклад, коли під час серйозних хірургічних операцій вiдтинають хворий орган…
Я мовчав, і Сплінт закінчив:
— Я б потопив пароплав і здався владі. Нехай мене після цього хоч четвертують. Сто життів як оплата за всіх чи сто одне життя — яка різниця?
— Ти говориш абстрактно, — я спробував спинити хлопця і повернути із піднебесся на грішну землю, — а от уяви собі, що це… що це я знищив земляків. Як би ти сприйняв те, що твій батько — вбивця?
Я прагнув, аби Сплінт зрозумів: людина не живе сам-на-сам, у моральному вакуумі. Вона може принести в жертву себе, то її особиста справа. Але зазіхати на життя інших… Проте хлопчик відповів зовсім не те, чого я чекав од нього:
— Я би пишався тобою, тату.

2
Так от, наприкінці третьої доби допитів у мене народилась паскудна думка: а що коли тiльки удати, що дарк таки укоськав мене? Що, коли погодитися стати колабораціоністом? Офіційних повідомлень про таких, що прийшли повинитися, поки не було. І хоч контррозвідка може в даному випадку зберігати таємницю, все ж цілком

читати