Завантажити

можливо, що я буду першим, хто повернеться назад. А оскільки я буду першим, мене, можливо, помилують. Більше того, не просто можливо, а напевне помилують! Адже дарки недарма не наважувалися на відкритий генеральний наступ. За оцінками компетентних експертів, їхнi бойові кораблі й озброєння за багатьма параметрами не витримували порівняння з нашими. Отож, жодна великомасштабна кампанія, розв'язана ними, не мала б успіху, коли б не була раптовою або ж без ретельного виявлення вузлових об'єктів нашої цивілізації, по яких треба було завдати першочергового удару. Розраховувати на раптовість дарки вже не могли, оскільки надто рано виявили свої агресивні наміри: невеличкі сутички на периферії підкореної людством частини Всесвіту, а також напади на вантажні й пасажирські кораблі поступово ставали звичним явищем. Отже, завоювати нас вони могли єдиним шляхом — розвiдавши найважливіші й найвразливіші «нервові центри», завдати по них потужні удари й знищити їх. А вже пiсля того розвивати наступ.
Але неважко уявити, наскільки велика роль агентури у подiбнiй війні. І яку користь нашій контррозвідці міг би я принести, коли для вигляду погодився би працювати на дарків, а сам би здався з повинною…
Що ж, усвідомити власний стан на той момент мені й нині нелегко. Я був вражений і катастрофою, і несподіваним порятунком, і тим простим фактом, що врятували мене не люди, а дарки. До того ж зовсім змучений трьома добами допитів, «мізкопромиванням», тестуванням, погрозами, вмовляннями, принадними обіцянками і пропозиціями, світлом, що б'є в обличчя, огидно вібруючим жорстким стільцем, до якого мене пристібували спеціальними ремінцями, аби «як слід відпочив і виспався», спекою, спрагою (мене не поїли протягом останніх тридцяти годин), огидним писком високочастотних динаміків та іншими «чудовими» методами переконання. Крім того, я заріс щетиною (ненавиджу її! вдома завжди голюся принаймнi раз на день, а то й двічі), дуже спітнів (ясна річ, ні про який душ і ні про яку ванну й мови бути не могло, тому від мене тхнуло, як із смітника в таборі недосвідчених туристів), а очі мої самі собою заплющувалися.
Очевидно, дарк, який допитував мене, завважив, що даної миті я схильний піти на поступки, і з довірливим виглядом повідомив, наблизившись до мене:
— Припиніть же врешті-решт упиратися. Ні до чого хорошого це не призведе. І загалом, ви навіть не уявляєте, від чого відмовляєтеся і на що себе прирікаєте.
Моторошні чорні очі дарка так і жерли мене. Я ладен був віддати все що завгодно, плюс до того ж сидіти на стільці-«трясучці» під потужним променем прожектора ще три доби, аби тiльки дарк не дивився на мене! Не в змозі винести його погляд, я нахилив голову й мимоволі промимрив:
— Добре… уявімо, я погоджусь працювати на вас. Що далі?
— Ніяких «уявімо»! — доволі м'яко обурився дарк. — Ваша майбутня роль… скажімо так, в нашiй загальнiй справi досить серйозна, щоб обмежуватися припущеннями. Скажіть прямо й щиро: «так» чи «ні». Якщо «ні»… — тут дарк укотре вже почав досить таки переконливо описувати, в якій послідовності і за який час роботи на уранових копальнях у людини випадають зуби, вилазить волосся, тріскаються нігті, злазить шкіра, зникає зір, починаються кровотечі, пронос і блювання… Взагалі мерзотник не лише переконливо, а й досить-таки чисто розмовляв по-нашому. Тільки трохи шепелявив та розтягував слова. Незрозуміле, де він так вивчився.
Проте я вже обрав певну лінію поведінки, а копальнями він мене лякав і раніше. Тому я спинив його словесні вправляння проблизно на середині:
— Добре, згоден. Безглуздо заробляти розрідження мозку і розм'якшення кісток, якщо замість цього є шанс відзначитися. Кажiть-но, що мені належить робити.
— Я не зовсім зрозумів, Деміне, ви погоджуєтесь із тим, що безглуздо гинути в копальнях чи погоджуєтеся співробітничати з нами? — як і раніше м'яко запитав дарк. Проте зараз у його голосі відчувалось якесь навіть наполегливе нетерпіння.
От же негідник! У логічності йому не відмовиш. Отже, відповісти прямо й недвозначно? Що ж, нема проблем. І я уточнив:
— Так, підтверджую, що я погоджуюсь працювати на вас.
Тоді дарк дістав звідкись невеличкий апарат (даркiвський варiант нашого диктофону) й примусив мене, дивлячись йому у вiчі, прочитати щось на кшталт декларативної заяви: «Я, Демін Валявський, такого-от числа, місяця й року за літочисленням Землі добровільно й без усілякого до того примусу погодився співробітничати…» — і таке інше.
— Так от, якщо ви раптом зміните своє рішення, цей запис потрапить у вашу контррозвідку, — сказав дарк. Очевидно, під час читання голос у мене не тремтів, а в очах нічого такого подозрілого не промайнуло. Отже, мені вдалося його обдурити.
Я дуже зрадів. Ще б пак! Начхати на цей паскудний запис! Коли я в контррозвідці викладу все, що вони мені повідомлять, то не забуду в усіх деталях розповісти про допит. I про запис, ясна річ, також. Отже, він мені не зашкодить. Подумаєш! Велике діло два десятки порожніх слів! Я ж не збирався насправді

читати