Завантажити

Алiсу. Дiвчина вiдштовхувала тварин, намагалася скинути, визволитися, але вони боляче шмагали її огидними голими хвостами по обличчю, по шиї, по грудях. Поступово хвости потовстiшали та перетворилися на Олексiєвi руки.
— Алiса, — стомлено сказав вiн i застогнавши повалився убiк, мов п’явка, що досхочу насмокталася кровi. Дiвчина на мить зазирнула у його божевiльне обличчя. Зiницi Олексiя розширилися так, що райдужна оболонка очей майже зовсiм зникла. Цi дивнi очi випромiнювали безмежний подив i переляк.
— Алiса, — знов повторив Олексiй.
Обличчя розпухло i горiло, немов до шкiри прикладали маску з кропиви. Алiса провела рукою по щоках. Долоня стала мокрою вiд слiз.
— Ти вбив Галину, — впевнено сказала дiвчина. — Викинув з вiкна.
— Так, — Олексiй навiть не спробував заперечити. — Вiрно. Я вбивця.
Застогнавши, Алiса пiдвелася i нетвердою ходою попленталася по кiмнатi, збираючи розкиданi речi.
— Чому ти менi нiчого не сказав? Я живу з вбивцею. Що менi тепер робити? Кров цiєї бiдолашної вкрила мене з голови до нiг. Ось, дивись на свiтло, — Алiса пiднесла руку до очей i розчепiрила пальцi. — Кров. Її кров.
— Це тебе обходить, маленька, — спробував заспокоїти її Олексiй, хоча й без особливої упевненостi. — Все’дно я зробив би це. Рано чи пiзно, але зробив би.
— Рано чи пiзно — нехай так. Але тепер, Олексiю, це сталося з-за мене! Ти не розумiєш!.. — Алiса болiсно застогнала i кинула одяг назад на пiдлогу: — Нi, не вiзьму. Нiчого не можна брати. Тут усе у кровi Галини, як i моє тiло. Я пiду на вулицю голою. Нехай люди побачать мене закривавленою з голови до нiг.
Дiвчина вийшла у темний передпокiй. Олексiй напружився, очiкуючи прощального грюкання дверей, який означав би остаточний розрив з коханою. Як несподiвано почув переляканий зойк:
— Олексiю, де дверi?!
Вiн кинувся на допомогу Алiсi й заходився мацати руками холодну стiну. Увiмкнув свiтло — i вiдсахнувся: нiяких дверей не було! На їхньому мiсцi по пошерхлому багряному каменю плазували сiрi тiнi.
— Це неможливо. Нас замурували, — Олексiй щосили здавив скронi.
— Я зателефоную до мiлiцiї, — Алiса позадкувала, потiм обернулася…
— Олексiю!!!
На них чекало найжахливiше: дверi у вiтальню, де стояв телефон, теж кудись зникли. Натомiсть з’явилася стiна, заклеєна жалобними чорними шпалерами iз дрiбним золотавим вiзерунком.
— Олексiю, що ж це таке? — мов сп’янiла, дiвчина повернулася до лiжка, повалилася на нього i мерзлякувато загорнулася у ковдру. — Ми у пастцi, я разом iз вбивцею. Звiдси немає виходу. Господи!..
Це дiйсно було так.

* * *
Квiтка почувалася якнайкраще, вiдновивши сили. Вона була цiлковито задоволена тим, як Хазяїн поводився з Молодою, як вони гасали по квартирi, очманiлi вiд пахощiв ненавистi, як стояли перед виходом назовнi i не бачили виходу. Квiтка добре попрацювала, навiть притомилася, зате тепер ця парочка повнiстю пiдкорилася їй. Тiльки б ще примусити їх марити синхронно!.. I внутрiшньо напружившись, Квiтка продовжувала виливати свою ненависть.

4. Трикутник зтягується у крапку

Галина з мавп’ячою спритнiстю видерлася голою стiною вгору та виламала зi стелi величезний сучкуватий дрюк.
— Люба, благаю, подумай востаннє! Не гарячкуй, аби пiсля не шкодувати, — Олексiй зробив вiдчайдушну спробу востаннє домовитися з дружиною. Галина стрибнула вниз, з ненавистю позирнула у його бiк, всмiхнулася. Провалля на мiсцi вибитих зубiв зараз чорнiли особливо моторошно.
— Я вас хочу туди… — Галина махнула рукою униз i здiйняла дрючок над головою. Навiть сукня на могла приховати потворних борцiвських м’язiв, що надулися на її кремезних руках. — Туди. Обох. Там спекотно, спекотнiше, нiж тут. Там смола, сiрка i вогонь.
Страшенний удар здибив з пiдлоги цiлий фонтан трiсочок. Задоволена Галина заходилася копати пухку землю своїм дрюком.
— Не розумiю, як така тендiтна красива жiнка може таким чином набиратися злiстю, — знеохочено кинула Алiса, облизуючи порепанi вiд спраги губи. Галина на мить кинула копати i послала дiвчинi поцiлунок рукою разом з чарiвливою бiлозубою посмiшкою.
— Це просто, мов яблуко, маленька, — в очах Галини сяйнуло лукавство. — Одинокiй сумно. Будемо лежати у могилi втрьох. Ми й Олеся подiлимо, еге ж. Кiнець кiнцем вiн пiддурив i тебе, i мене. Тобi вiн не сказав про вбивство, а менi брехав усi цi роки. Тож який сенс сидiти у “кам’яному мiшку”? Пiшли у могилу.
Галина вибралася на пiдлогу, сперлася дрюком у протилежний край ями та натиснула. У пiдлозi розверзлося величезне чорне провалля.
— Галино, благаю!.. — Олексiй впав на колiна i поповз до дружини.
— Помри, як лiчить чоловiковi, — порадила Галина. Вона кинула дрюк у провалля, вiдступила назад, хазяйновито озирнула своє творiння та задоволено мугикнула. — Вiдмiнно. Тепер я трохи перепочину.
— Злюка крива, — безнадiйно кинув Олексiй. Галина презирливо зиркнула на чоловiка вцiлiлим оком.
— Чекайте на мене. Чекай, Олесю. Чекай, маленька. Ми порозумiємося, — у її очах знов сяйнула лукава iскорка. Алiса

читати