Завантажити

— Ну, де вiн грає радянського мiлiцiонера, що потрапив до Америки…
— Та нi, моя подорож немов вiдбувалася насправдi!
— Так, так, еге ж. I ти по самiсiнькi вуха закохалася в цього Арнольда, — Олексiй якось дивно, очiкувально якось позирнув на дружину. Проте Галина нiчого не второпала, оскiльки була цiлковито поглинута iдiотичним видiнням.
— Слово честi! Там було стiльки снiгу, що я навiть змерзла. Ну, чом ти менi не вiриш, Олесю?
Олексiй як завжди недовiрливо поглянув на неї, пiдiйшов до вiкна, вийняв з рота сигарету й вiдповiв:
— Дивуюсь я на тебе, люба. Перед тобою весь час оця вулиця, ланцюжок лiхтарiв унизу, а ти мариш про всяку екзотику. Цi менi американськi актори…
— Так-так, — пiдхопила Галина, пропускаючи повз вуха останнi слова чоловiка i не помiчаючи його бридливої насмiшкуватостi. — Я так люблю мрiяти! От би з’їздити на край свiту. Примiром, до Японiї. У крайньому разi до Нової Зеландiї чи на Амазонку. Уявляєш, побачити на власнi очi живих папуасiв або якихось ескiмосiв! Ну, Олексiю, коли ж ми зможемо вирушити у справжню подорож? Нi-нi, я знаю, що ти хочеш сказати. Коли був Союз, я встигла дещо побачити. Та це геть не те. Я жадаю екзотики! Олексiю, ти ж обiцяв влаштувати менi велику подорож, коли ми ще не одружилися. О-о-о, що ти робиш?! Не смiй, негiднику!!!
Олексiй випустив з рота сизий димок i зморщившися чи то вiд прихованого роздратування, чи то вiд головного болю, роздушив недопалок об землю поруч зi стеблом паслiна. Вiд обурення Галина навiть пiдстрибнула. Плед зiслизнув напiдлогу.
— Не засмучуйся, люба, — з натужною веселiстю повiв звичайну свою пiсеньку чоловiк, — два-три роки, i…
Хвиля вiдчайдушної злостi затопила її свiдомiсть як завжди несподiвано. Все ще стримуючися, Галина сказала надсилу тихо:
— Не муч рослину, їй боляче, — i одразу її голос зiрвався на огидне вищання: — Ти падлюка, Олексiю! Не можеш заробити достатньої кiлькостi грошей, аби вдовольнити малесеньке прохання дружини! Це ж мрiя усього мого життя! I тепер ти катуєш безневинну рослину, щоб помститися менi за власнi невдачi!!!
Очi Олексiя божевiльно спалахнули, i вiн заволав у вiдповiдь:
— Так! Саме так — я невдаха! Нев-да-ха!! Ясно?! Це все ти влаштувала! Усе життя мучила, знищувала, дратувала мене, не давала працювати! Так i стирчи собi пiд вiкном, уп’явшися у найближчий лiхтар, стерво! Якщо тобi так кортить мандрувати, не треба було кидати роботу в полiклiнiцi! Грошей би було бiльше!
— А що я там власне здоров’я втрачала, тебе не хвилює?! I що ти за чоловiк, якщо не в змозi забезпечити дружину?!
Олексiй зблiд вiд гнiву i пiдступив упритул до Галини зi стиснутими кулаками.
— Я чоловiк, — погрозливо-спокiйно сказав вiн i вагомо додав: — Мужчина. Либонь, ти не вiриш, але я не збираюся доводити тобi це. Ти менi байдужа, Галино. Знай, в мене є дiвчина, котра кохає мене. Вона в мене вiрить, не те, що ти. I їй не треба нiчого доводити, вона i без того усе знає. А от чи ти жiнка?!
Олексiй затiпався, скреготнув зубами.
— Ти стара скажена кобра, що переповнилася власною трупною отрутою. Отрута спалила твої нутрощi. Це i справдi так, якщо ти змогла породити тiльки цю кляту квiтку, отруйну, як i ти сама! Ненавиджу, ненавиджу i тебе, i її! Вас обох!
Перед очима промайнув стиснутий кулак. Хряцнули вхiднi дверi. Десь унизу ревонув двигун, завищали шини автомобiля, що з мiсця набирав велику швидкiсть. Галина повiльно опустилася на стiлець бiля вiкна i зненацька змарнiла. З очей повiльно потекли сльози.
Господи, та хiба ж вона винна у власнiй трагедiї? Яке вiн має право дорiкати їй? I за що?! I рослина, бiдолашна рослинка! Чому Олексiй постiйно знущається з неї? Ненавидить рослину разом з її господинею. Якщо вона не може мати дiтей, то чому не може принаймнi завести поруч щось живе, беззахисне i безпорадне, що вимагає постiйного догляду, пiклування?
— Мiй хороший, улюблений… мутантик мiй маленький.
Галина дивилася крiзь завiсу слiз на чудовi фiолетовi зiрочки квiтiв з жовтими у червону цяточку довгими серединками i згадувала, згадувала…
Вона обожнювала квiти, особливо тi, що походили з далеких земель. Проте кактуси хоча й були потiшними, мов їжачки, зате такими же колючими, фiалки — занадто домашнiми та неекзотичними, едельвейси — дуже невиразними. Одного разу Галина прочитала у якiйсь книзi, що коли з Америки до Старого Свiту привезли картоплю, сама iспанська королева носила на грудях її квiтки. Тодi вона й звернула увагу на сiмейство пасльонових. Того часу Галина ще працювала у рентгенкабiнетi. Дiставши насiння червоного паслiну, потайки поклала їх у коробочцi бiля трубки рентгенiвського апарату.
Результати виявилися надчудовими. Опромiнене насiння дало мiцну прорiсть. Вiдiбравши найкраший паросток, Галина пересадила його у великий просторий горщик. Її улюбленець буйно розрiсся, рiк вiд року пишно вкривався прекрасними квiтами, а пiсля лишав розкiшнi грона блискучих червоних мов жар ягiд. Ясна рiч, доводилося бути з ним обережною, все ж отруйна рослина. Олексiй

читати