Завантажити

Погрозились убити — так це всі так. А не грабували. Ми зваримо кави, Ксано. Є ще трохи хліба. Ти спала так спокійно. Вони на тебе дивились.
— Дивились? Я це почувала... мені якось було так важко...
Ксана замислилась і сказала:
— Тьотю, а що якби до нас прийшов сам Махно? Ти злякалася б?
— Ні. Тільки що нічим приймати. Пам'ятаєш раніше було — цукерки, вино? На мої іменини, згадуєш?
Марта Данилівна смутно посміхнулась. Колись воно було, казкове спокійне життя, а тепер його й уявити важко. Хіба можна повірити, — були такі часи, коли люди вставали по теплих хатах, умивалися, пили чай, розходилися на посади. Потім обідали.
Дрова взялися полум'ям, і залізна буржуйка весело тріскотіла. Жінки насолодно схилилися до пічки й ловили її тепло. Марта Данилівна збадьорилася й почала нервово, улесливо сміятися. Так вона навчилася за революції.
— Ти подумай, Ксано, як усе перекинулося... Коли революція почалася — всі раділи, ходили демонстрації, червоні стрічки. Була радість — правда, й ти раділа? А я підрахувала — оце вже п'ятнадцятий раз беруть місто, стріляють, роблять труси... Це п'ятнадцята влада! Хіба хто думав? Коли приходить влада, я молюся — знаєш за що? Щоб влада продержалась довго-довго... Хоч місяців зо два!
Вона змовкла, потім схопилася й постягала з Кольки все накриття.
— Колько! — гукала вона. — Вставай! Ач, як потягається!
Колька невдоволено підвівся.
— Ви, мамо, зранку починаєте гдирати... Ви перевищуєте свою владу наді мною...
— Ти — нахаба!
Колька тим часом будив батька.
— Вставай, старий буржую! Годі дрихнуть!
— Боже мій, який це нахаба росте, — шепотіла мати. Вона мішала на буржуйці руду каву з ячменю й думала про старшого сина Альошу. Вона любила його найбільше. Це перша її дитина. Він виріс високий, стрункий. Вона любила його найбільше. І як їй було терпіти, коли всі знайомі, всі близькі люди казали: її син — комуніст! Вона плакала, благала, проклинала. І в кого вони повдавалися, такі вперті?
Колька, скинувши сорочку, зробив шведську гімнастику й наприкінці став на руки догори ногами. Уміння ходити на руках давало йому право трохи згорда ставитись до людей.
— Видай мені порцію, мамо, — заявив він. — Я піду в город.
Григорій Опанасович, напившись гіркої кави з черствим хлібом, теж узяв картуза.
— Ти куди? — запитала дружина.
Григорій Опанасович стурбовано блимнув очима:
— Оце так... Треба йти...
За три дні боїв він страшенно занудився за своєю посадою. Та й взагалі за часи революції він до посади почав ставитися інакше. Він був син сільського писарчука. Двадцять років він старанно упоряджав свою домівку, радіючи з кожного купленого стільця, канапи, тарілки. А тепер він домівку зовсім розлюбив. Він не бачив перед собою мети. Його мрії про піяно й невеличкий власний будинок розбила революція. Вона відняла в нього старшого сина, що він, за його планом, мав бути інженер... Революція була Григорієві Опанасовичу якимсь несподіваним вихором, що раптом усе зломив. Так здавалося спочатку й було боляче. А згодом революція стала безконечним далеким шумом. І то посада йому допомогла. Прийдеш. Папери. І — тихо. Десь змінюється начальство, ідуть нові накази, а на столі одноманітні відношення, а коло столу — спокійно.
Григорій Опанасович вийшов хутко з помешкання, не слухаючи, що кричить йому навздогін дружина. На вулиці він зітхнув вільніше, натяг кашкета, поставив комір пальта і попростував, зігнувшись, мертвими вулицями до головного поштамту.
Незабаром, як Григорій Опанасович пішов на посаду, додому завітав його старший син Альоша. Мати, побачивши його, спочатку жахнулась. Альоша був у такій самій, як уночі махновці, кожушанці.
— Здрастуй, мамо, — сказав Альоша і додав, — нагрій мені води, я вмиюся.
В його словах матері вчувалася дитяча теплина. В її очах повстали раптом далекі часи, коли вона вагітна ним була.
— Альошо... Альошенько... — заговорила вона, — ти вернувся? Як же так? Відкіля...
Марта Данилівна заметушилась; вона не дивилася вже на сина, бо він воскрес у її душі на місці болючої плями.
Альоша сів на канапу й оглянув кімнату, де виріс був і де нагромаджено тепер силу речей — два ліжка, канапу, подерту ширму й кілька столів. Це стояло колись так статечно по своїх місцях, а оце купою збилося до великого джерела — залізної пічки.
— Ну й гармидер у вас, — мовив він, скривившись.
— І на душі так...
Альоша озирнувся — близько нього стояла Ксана, рівна, бліда, в довгій хустці.
— Я була колись біля моря, й воно хвилювалося. Тоді на душі теж неспокійно...
Альоша здивовано глянув на неї; йому навіть неприємно стало, бо всякі такі таємності й нюанси в голосі були йому без краю далекі. Тим-то, коли вона сідала поруч нього, він зауважив:
— На мені воші. Може, тифозні...
Вона взяла його руку й промовила:
— Який ти щасливий, що прийшов з махновцями!
— Справді?
— Да, ти міг бачити Махна.
Вода нагрілась, і Альоша взявся умиватися. Він скинув захисну сорочку й закасав рукави. Він умився з великою насолодою.
Мати його побачила вперше,

читати