Завантажити

коми, то, граючись як своєю уявою, так і уявою співрозмовника, тікає від дійсності в якісь позахмарні космічні висоти. Та десь на рівні своєї підсвідомості я відчував ту глибину, якої Семенович поки що не розкривав.
Можливо, те, що роїлося в його блискучо-лисій голові, лише скупою часткою знайшло своє відображення в словах. І може, чимало з того несказаного, ще не до кінця усвідомлено і самим Семеновичем. Воно таїлася десь на рівні його підсвідомості. Не знаю. Та мені було непросто його зрозуміти.
З Володимиром Івановичем — шефом спеціальної лабораторії — було значно простіше. Хоча йшлося про принципи клітинної побудови організму. Все, про що ми говорили і чим переймалися, досить чітко розміщувалося на поличках традиційної біохімії та біофізики, без зайвої філософії. Але ж і без метафізики — просто нікуди:
— Отож продовжимо наші цифри. Встановлено, що потреба людського організму в крові і лімфі складає двісті тисяч літрів на день...
— Та ви що!?
— Не відволікайтеся!
— Миколо Семеновичу, ну скажіть мені, телепневі, нащо ви вантажите мене якимись астрономічними цифрами, коли я нічого не конспектую, іспитів чи заліків здавати не буду?
— Цифри потрібні для якісного підходу до другого етапу — праці уяви! Я хочу, щоб ти уявив, що людина — це теж безмежний Всесвіт, як і той, що його оточує. Ми можемо говорити про безкінечно малі чи великі величини тільки порівняно з чимось. Та чи все ми можемо вимірювати?
Я ухильно знизав плечима.
Семенович продовжив:
— Традиційна лінійка примітивна. Вона вимірює надто малий сегмент навіть не простору, а площини. В принципі, залежно від вибору еталону, ті ж безкінечно малі та великі величини в іншому порівнянні можуть банально помінятися місцями.
Якщо чесно, то я Семеновича своїми розумовими здібностями не наздоганяв. Часом, і не намагався наздогнати. Чи то моя уява просто ще не могла відірватися від накопичених мною матеріальних знань.
— Ну хоч якось заземлити це, пов’язати з традиційним розумінням матерії, атому це можливо? — не втерпів я, щоб хоч трохи наблизитися до польоту думки Семеновича.
— Довгий час ми розглядали атом найменшим, неподільним, незмінним елементом, навіть не вдивляючись у його природу. Але сьогодні існує інший підхід до визначення сутності атому, котрий базується на тому, що атом — це концентрована енергія. Взагалі, те, про що ми з тобою бесідуємо: біохімія, біофізика — це все дуже близьке й споріднене з ядерною фізикою. Точка — то просто величезна концентрація енергії в дуже малій масі матерії — ось що їх ріднить.
— Отакої! — сказав я хоча б щось, щоб не позіхнути. Вміє Семенович нудьгу напускати.
Семенович нагадував повінь: не розіллється — не зупиниться.
— А вивільнення атомної енергії може призвести до катаклізмів, непередбачуваних за наслідками. Про це кожний школяр знає. Та ми з тобою зараз, оперуючи такими, як ти сказав, астрономічними цифрами, можемо уявити, що організм людини — це також стиснутий простір — з одного боку, як і атом, з іншого ж, як Всесвіт. І величезні поверхні, приховані в нашому організмі, вміщують колосальний заряд енергії. А коли максимум енергії утримується в замкнутому просторі — створюється потенційна небезпека вивільнення енергії — вибуху, руйнації, катаклізмів...
В моєму мозку, що нарешті почав активно працювати, як добре відремонтований і налагоджений механізм якогось середньовічного годинника, в уяву вплила чорна-біла картинка шістдесятирічної давнини — моторошного біло-попелястого «гриба» атомного вибуху над Хіросімою.
Уява пробудила свою двоюрідну сестричку — фантазію, і мені впало в око величне зоряне небо (бо з чим було порівняти Всесвіт, що вибухнув?). Потім цей кошмарний, чомусь беззвучний, вибух Всесвіту, що наче нашвидкуруч, проте ретельно, зітер із неба всі зірки. Лишилася тільки чорна порожнеча.
Мабуть, розпалений розум грався у злі ігри.
Придивившись, я розгледів у цій пустоті чітко окреслений контур Людини. Мене охопило одне нестерпне бажання: «Не дати їй вибухнути!»
Раптом ніжне земне тепло охопило усе моє єство...
Це спочатку було повне забуття, згодом... згодом щось інше.
Я лежав і дивився крізь прикриті повіки у якусь стелю, залиту дивним смерковим світлом. Сприйняття майбутнього було все із пережитого болю.
«Ану, любий ти наш, пора прокидатися!»
Я відкрив очі. Мене ніхто не торсав. Поряд, схилившись наді мною, стояли Володимир Іванович із Семеновичем, що поклав свою руку мені на плече.
— Ну, що, товаришу старший лейтенанте, спимо на заняттях? — з доброю усмішкою пожартував Володимир Іванович.
— І що наснилося? — по-батьківськи сердечно перепитав мій щирий і турботливий Семенович, переставши бути Кощієм.
— Жах якийсь, — витиснув я зі скам’янілої горлянки звуки, ледве перетворюючи їх на слова пересохлими губами. — Хіросіма. Всесвіт. Вибух. Людина...
— Заспокойтеся, — тепла рука Семеновича по-батьківськи торкнулася мого лоба. — Не треба дивитися на сни, як на банальне відображення нашої

читати