Завантажити

зустріч з Владькою та Наумом. Згадка тікала, як в’юн. Це не радувало. Та й інше... Хоча шлунок у мене міцний, зазвичай, не революціонер на барикадах, але я, нарешті, зрозумів яйце, що тільки-но розбили об край пательні: яка гидота!
Якщо дивитися на життя достатньо широко, завжди можна знайти щось втішне, аби вистачало сил та бажань чіплятися за соломинку. Але цього ще вистачало. Ось і Люська моя, молодець, розбудила.
Спогади минулого вечора вибудовувались дуже нерівно, і не все згадане додавало мені гарного настрою. Якраз, навпаки.
Це все Наум розперезався.
Сіпонуло ж нас після лазні і серйозних персональних посиденьок у ресторані, шліфувати настрій коньяком у нічному клубі о третій ночі.
Як згодом виявилося, пишногруда блондинка, що сиділа біля стойки бару, була вже «при справі», але ж я цього не знав. А кавалер її, що раптом повернувся звідкілясь, ніяк не міг нормально сприйняти розбавлення їхньої компанії мною. Кавалер це ще слабо мовлено, такий собі буфет двохметровий, шкіряна куртка на його накачаних м’язах грудної клітки, здається, ніколи не застібалася.
Його важкий погляд викликав у моїй уяві збудженій і розігрітій пивом, горілкою та коньяком, вибух ідіом рідної мови, типу: «Бити будуть...» Хоча я великий філософ і розумію, що коли треба, то отримуєш удари і наносиш удари — це питання чисто життєвих стосунків, але думка про вагу моїх ударів у відповідь чомусь мені здалася смішною.
Далі спогади мої кульгали. Коли вже велетень заніс наді мною свій кулачище «акі Клічко», невідомо звідки виник тихий Бетмен Петрович. І звідки він навчився цим прийомам?! Як показав попередній діагноз лікаря «швидкої», у «шафи» ймовірніше за все був надрив зв’язок плечового суглобу. Петрович дико вибачався: так мовляв і так — сам не знаю, як це сталося. Наче на підпитку, та, гадаю, клеїв дурня. Владька ж, який ніколи не хмеліє (чи то він пігулки якісь приймає?), знову врятував і мене, й Петровича від халепи. Все владнав. Це йому не вперше. От і добре. А що там Наум плів? Безперечно, наш чоловік — чим більше п’є, тим більше геніальних ідей і ділових пропозицій народжує.
— Де американці — там бізнес. З моєї точки зору, сьогодні найперспективніший бізнес робиться саме на здоров’ї багатих американців. Розумієш, тобі не треба займатися винаходом комп’ютерів, створенням супермаркетів, а треба займатися тим, щоби у мільярдерів, які цим займаються, щось часом не відвалилось, не защемило, бо прикол у тому — як омолодити їх!
Я згадав, що саме це молов учора Наум!
— А що є біохімічним мірилом ступіні старіння? — увійшов у роль Цицерона і першовідкривача Наум. Він так розійшовся, що я злякався, щоб у нього дим із вух не повалив.
— Що? — Усміхнувся Владька.
— Тільки ступінь розмноження клітин. Фізіологічний покажчик старості — це старіння клітин.
— Як я зрозумів, ви там у новій нью-йоркській компанії займаєтеся питаннями, типу: «Чи можна впливати на старіння клітин і чи можна досягти омолодження і так далі», — по діловому швидко вставив свого п’ятака майже тверезий Владька.
— Цілком вірно. І тут треба зазначити, що вже є досить цікаві результати. Ми пішли шляхом вивчення ролі капілярів. Вони несуть кожній клітині свою їжу (кисень, амінокислоти, глюкозу, вітаміни і так далі), а також продукт клітинного обміну. Розумієте?
Ми глибокодумно кивнули: «Не тупі. До чого ти ведеш?!»
— Виявляється, якщо капіляри навкруг клітин блоковані, то нема притоку ні кисню, ні вітамінів, ні інших припасів, необхідних для активної життєдіяльності. А скупчення відходів заважає роботі клітин і зменшує чи навіть зупиняє обмін речовин. Це і є фізіологічне визначення клітинного старіння.
— Так. — Я промовисто заломив брову. — Ану, Владька, добав мені щось на денце, а то щось клітини погано обмінюються враженнями. — Мені було вже важко ковтати ці біохімічні бредні, і, вочевидь, пишногруда блондинка в око впала саме тоді.
А вже після скандалу в нас було бурхливе примирення. Воно, мабуть, нам так сподобалося, що ми вирішили його продовжити. А далі туман подій закінчився глупою ніччю.
Чому ж так кепсько на душі? Тому що чудово провів вечір?
Ну, ось так завжди! На найцікавішому місці в мої вчорашні видіння ввірвалася дружина.
Проте слова виявились душевними:
— Розсолу хочеш?
Ось за що я її люблю, то це за те, що іноді є в неї добрі пориви і гарні ідеї.
Ранок був заважким. Щоправда, легкі ранки в дуже далекому минулому. Тож я муркнув, не подумавши як слід:
— А хто не хоче!
Люська зловісно всміхнулася, і я зрозумів, що збуджую закладену в ній природою вроджену схильність до моделювання стихійного лиха. Довелося мені поспішити і не дати цій схильності проявитися негайно.
— Аякже, буду, буду!
Я старався зам’яти власну нетактовність.
— Що б я без тебе робив?
— Не знаю, що ти вчора робив без мене, що тебе доправили в такому стані!
У моїй голові прокрутилося близько десятка влучних дотепних відповідей, та я (досвід — це сила!) не дав їм волі. Бо

читати