Завантажити

Єрусалимом уже на землі, який в реальності можна побачити під час молитв хіба що самого Мадави, чи якогось сектанта, саном і впливом аж ніяк не меншого.
І прописка, і гідність, з якою трималася мама Льоні, при тому не забуваючи виявляти безперервну турботу про сина, коли Гдабона одного разу стала свідком їхньої розмови, видавала в родині Капіц якесь дивовижне, непересічне і таке ж магічно невмолимо вічне походження.

9. Сильні чоловічі ноги

Якось, на обідній перерві, коли Льоня саме їв приготований мамою сир у сметані з родзинками, дівчина набралася сміливості і задала пряме запитання на цю тему.
Простоту Льониного серця можна порівнювати хіба з його ж неймовірною здатністю з абсолютною апатією спостерігати всі живі і неживі довколишні предмети. Не помітивши в той день ані дівчини, ані її допитливого погляду, ані пишних, хоч і не таких, як у нього самого, форм, напевно, думаючи, що це запитання задав який-небудь віртуальний, але тим не менш суперчинний в своїй екзистенції начальник відділу, Покахонтес відкрив таємницю своєї київської прописки, сухим канцелярським тоном повідомивши, що його прадідусь по татовій лінії мав значні заслуги, як казала мама, «можливо, і перед самим товаришем Сталіним». Відти – і квартира, і ряд численних інших матеріально-духовних благословінь.
Інтелектуальна повноцінність, що випливало з ерудованості і стилістики лекцій на тему музейних експонатів, які вона в його виконанні кілька разів чула, були вже особистою заслугою Покахонтеса – Сталін і родичі тут були вже анідочого. А виродок роду нашого, треба сказати, був наділений недюженним специфічним розумом.
Однак промружки промінчиків якоїсь дитячої закоханості, які вже почали-було народжуватися в, не будем гріха таїти, поетичній і все-таки дівочій душі, наштовхнулися в особі Покахонтеса не тільки на зовнішньо-, а й на внутрішньокамінні мінні поля. Після того, як кілька разів вона спробувала-було привернути увагу шанованого «бібліотекаря», що бездушним архангелом наче зійшов на землю з книг Хорхе Луїса Борхеса, дівчині варто було задуматися. Чого вона вчасно не зробила.
Не диво тому, що все, чого вдалося їй досягнути, - це розбитий вазон із квітами (який вона тихенько підтягувала на вишитому укерменському рушнику хвилин зо двадцять під самим носом у Покахонтеса, доки, попри закони побутової теоретичної фізики, згідно з якими предмет попід нашим носом має бути успішно виявленим і знешкодженим, вазон усе-таки впав). Та ще: розбита об східці музею її власна щелепа. Це тоді, коли якось виходячи о п’ятій вечора з роботи вона кілька хвилин робила вигляд, що зойкаючи й послизнувшись падає, доки і справді не впала.
Падаючи, вона мріяла, що сильні чоловічі руки підхоплять її в саму останню мить. І тільки після того, як її зуби хруснули і вивалилися зі щелепи після удару об камінний поріг, вона зрозуміла, що в наш час помітно краще бути актрисою не за покликанням, а за фахом. Сильні, немов зняті зі статуй вавилонського бога Мардука, чоловічі ноги переступили через ймовірний труп молодої практикантки, а густий - як прадавній, ще полянський ліс на місці цих каменів - чоловічий голос, в якому вгадувався так і не зреалізований оперний бас, повідомив по міському телефону у службу «03», що саме трапилося щойно на бульварі. Після чого все, що почула Гдабона – масивні, як у Камінного Господаря, спокійні, як у ангела, і чіткі, як київська прописка, кроки сильних чоловічих ніг, що віддалялися в бік метрополітену з невідворотністю самого людського життя. Яке, як відомо, також колись, а залишає свого пацієнта в лікарні напризволяще.

10. Розкопки в Єгипті

Те, що Анжеліка, її однокурсниця по Могилянці, запросила Гдабі одного разу на день народження друга чоловіка іншої їхньої подруги, було для Гдабони на тоді єдиною можливістю відлучитися на мить від дійниці корови поточної суєти. Якою, як шкіра кентавра - Геракла, стискає світ всякого провінціала, що пнеться в Київ самих же провінціалів (навряд чи в нашому нинішньому мегаполісі знайдеться принаймні сотня живих людей, які пам’ятають, що тут, у блаженнійшому Єгупці, жили їхні прадідо!). Запах Києва не стає від цього менш привабним: як мухи на мед або на щось менш пристойне, правдами і неправдами ціле останнє сторіччя гребуться туди легіони українських, жидівських, московських, молдовських, а ще селян інших національностей. Аби в мить сходження з трапу поїзда на київському ж вокзалі оголосити себе киянами. Й аби тоннами потім бути згорнутими бульдозерами життя в тісні і переважно вже закриті для гендлювання кладовища, на яких досі хвацькі гендлярі все-одно примудряються продавати елітні місця – під і над великими достойниками, елітою трупарні минулих віків туди запроторених.
До честі наших героїв, зокрема, до честі Гдабони Махстель, такі чеснотні плани – удобрити київські пагорби розкішним спогадом у формі іменної плити поруч із якимось великим письменником – ще не відвідували ні голову бідолашної молодої киянки, матері кількарічної дитини, ні завтрашню лисину мого племінника,

читати