Завантажити

кажучи, вперше чуте ним настільки тужливе скіфське причитання, Санела раптом упіймав себе на думці, що йому й самому стає якось надто вже моторошно. Сіре і так, а тепер ще й якесь чорне, й навіть чорніше за київську землю лице Дніпра, робило ці Санелині відчуття ще моторошнішими. Санелі захотілося: втекти і більше не не тільки не бачити цих двох, але навіть ніколи не відповідати на їхні телефонні дзвінки. Але як дочекатися кінця ритуалу? О, це вже було питання!
Знайома мелодія вічнозеленої «Локії» несподівано протнула тишу, що настала-було, доки, отираючи хусткою рясні сльози, марафон материного горя взяв свою тимчасову павзу. Не відриваючись від галасливого свого причитання, і поглядом актриси, якими завжди були всі українські жінки на всіх своїх похоронах, наголосивши цієї миті ще дужче, відволікши тим самим увагу всіх саме на свій смуток, Люда встигла побачити ім`я на дисплеї.
Крик її урвався так само раптово, як і почався сьогодні тут для всіх присутніх. Палець, що натискав на зелену кнопку відповіді, ніби випускав якогось зовсім уже не алкогольного джина з пляшки.
- Мамо, ти де? – спитав Льонін голос. – І чого це тут так темно? Ма, їсти хочеться!..
Пазури материної, всієї у чорному, тіні, нічого не обмірковуючи й взявши в напарники й голову, яка зараз була зовсім не доречною, бо це було зовсім не її свято, увіп`ялися в землю. Кинувшись до родички, як думано, аби її підіймати, поза власною волею до Людиних натружених нігтів приєдналися ще чотири, дужчі, але обезманікюрені, й тому явно незграбніші, чоловічі руки.
***
Леонід сидів на висоті кургану. Перед ними. І такий самий, яким вони звикли бачити його на звичайнісінькій кухні звичайного київського помешкання. Не зважаючи на антураж вінків, що возвишався позаду нього, запах так і не погашеної свічки і самогонного спирту, що вітром здіймані, час від часу порушували спокій воістину шокуючого одкровення цього ранку, ні що не порушувало його святкового спокою. На колінах у Леоніда, тому що стіл був відсутній, лежала велетенська тареля з сиром, вміст якої через неймовірний апетит, вироблений його організмом за кілька діб летаргічного сну, вже був майже з’їдений. Санела особливо запам’ятав останню родзинку, яку, темну і схожу на велетенського польового джемеля, Леонід спочатку акуратно взяв великим та вказівним пальцями руки і підніс перед очі, щось про себе при цьому промимривши. Мабуть, тільки пересвідчившись, що це не джміль, а кипрська родзинка, він поклав її у велетенську дерев`яну скіфську домовину ложки, яку, зачерпнувши в сметану з прорідженим нею сиром підніс до рота, який, маленький і вправний, поглинув вміст цієї страви з нечуваною проворністю шаблезубої акули. Про яких розповідають, що, якщо тільки якийсь вправний гарпун якого-небудь Неда Ленда не зачерпне їх на блакитній океанській поверхні у ранньому дитинстві, то тоді живуть вони, саме цей шаблезубий вид із маленьким акуратним ротиком, вічно.

11 лютого 2011 – 15 травня 2012

читати