Завантажити

прикрашеній барвистим павичевим пір'ям та дорогоцінними камінцями. Лівою рукою притримував шаблю, що ряхтіла сріблом і самоцвітами.
— Чолом тобі, боярине Григорію Григоровичу! Радий бачити тебе во здравії!
— Спасибі. Милості прошу, ясновельможний гетьмане. Сідай, будь гостем!
Гетьман важко опустився на канапу.
— Не гостювати я приїхав, князю... Доведеться знову воювати. Сірко прислав депутацію. Запорожці привезли дуже важливий лист султана: турки знову ідуть здобувати Чигирин!...
— Ми це передбачали.
— А тепер знаємо достеменно. Князь Голіцин наполягав, щоб ми двинули військо під Київ. Він вважав, що саме туди турки на цей раз скерують свій головний удар...
— Але ми, пане Іване, виявилися далекогляднішими.
— Так, Чигирин — це ключ від України. Передусім від Правобережної. І ми добре зробили, що відбудували міські вали, зміцнили залогу. Тепер у замку сорок п'ять гармат, достатньо пороху та ядер, а також інших припасів. Сьогодні я наказав відправити з Великих Сорочинців валку селітри. З Миргорода, Лубен і Полтави женуть гурти скоту, везуть пшоно, борошно, солонину... Переправи через Дніпро в наших руках. Ми завжди зможемо підкинути підкріплення обложеним. І людей ми цього року матимемо більше, ніж торік. Зі мною — п'ятдесят тисяч козаків!
— Мене сповістили, що сюди йде князь Булат з калмиками і донськими козаками. Тоді людей государевих буде зверх сімдесяти тисяч. А з козаками — сто двадцять...
— Гадаю, треба притягти під Чигирин і запорожців. Сірко, залишивши в Січі залогу, приведе десять тисяч умілих у нападі й обороні воїнів. Якщо турки матимуть навіть двісті тисяч, то й тоді ми з божою допомогою можемо успішно протистояти їм!
— Війна — це гра, пане гетьмане. І виграє той, хто з самого початку захопить якомога більше козирів...
— Один з них — у наших руках і чекає дозволу зайти до намету, князю.
— Запорожці?
— Так.
Ромодановський плеснув у долоні. Зайшов старшина.
— Введіть гінця із Запорожжя, — сказав Самойлович.
До намету ввійшов Звенигора. Вклонився.
— Чолом, князю! Чолом, ясновельможний гетьмане!
— Покажи, козаче, султанського листа бояринові! Прочитай! — наказав гетьман.
Звенигора вийняв фірман. Переклав.
Ромодановський уважно вислухав. Потім схопився, обняв козака.
— Спасибі, молодче! — До гетьмана: — Надзвичайна удача! Я накажу негайно відіслати цей лист цареві... Що ми з нього дізналися? По-перше, наші торішні добрі знайомі Ібрагім-паша і хан Селім-Гірей усунуті з своїх високих посад і заслані на острів Родос. По-друге, великим візиром назначений Асан Мустафа, якого прозивають Кара Мустафою. Це розумний і жорстокий воїн. Звичайно, він не захоче зазнати долі Ібрагіма-паші і докладе всіх зусиль, щоб домогтися перемоги. Третє. Як і торік, турки ідуть під Чигирин. Для нас це дуже важливо. Якщо ми до цього часу вагалися і не знали, де зосереджувати сили, то тепер, завдяки цій звістці, картина прояснилася, і ми будемо діяти напевне. Але порівняно з минулим роком розширюються загальні цілі війни. Султан не задовольняється вже тільки Чигирином, а хоче захопити Київ і навіть Лівобережну Україну. Однак Мустафа-паша зможе зробити це тільки після того, коли знищить наше військо під Чигирином. Отже, наше завдання — не допустити здачі міста або ж, на крайній випадок, зберегти боєздатним наше військо... Нарешті, одна із цілей султана — знищити Запорозьку Січ. Видно, торішні набіги запорожців на турецькі і татарські тили не на жарт стурбували султана.
— Безперечно, нам пощастило, — погодився Самойлович. — І я вже відповідним чином нагородив запорожців.
Ромодановський зняв з пояса свою дорогу шаблю, простягнув Звенигорі.
— Спасибі, козаче. Від гетьмана знаю, що ти не сам привіз цей фірман... Я накажу видати з казни кожному по п'ять золотих червінців.
Звенигора злегка вклонився.
— Красненько дякую, князю. Однак, якщо ваша ласка, замість золотих червінців ми хотіли б просити у вас милості для одного з наших товаришів... Він разом зі мною привіз цього листа з самої Туреччини.
— Що з ним?
— Його схопив генерал Трауерніхт.
— Як же так? Трауерніхт проявив самоуправство... А за віщо він його заарештував?
Звенигора сміливо глянув у вічі бояринові. Йому здалося, що треба говорити правду, бо тільки правдива розповідь може допомогти визволити Романа.
— То був кріпак генерала... Кілька років тому він утік від нього на Дон.
Ромодановський нахмурив брови. Лівою рукою схопив бороду і почав закручувати на вказівний палець. Це була прикмета, що воєвода чимось незадоволений.
— Так об чім же мова! Генерал просто повернув собі те, що йому належало!
— Але ж то людина, а не річ... Низове товариство прийняло його до себе, — він став запорозьким козаком!
Гетьман, дивлячись на Ромодановського, іронічно посміхнувся: на обличчі князя промайнули погано приховані досада і роздратування. Не

читати