Завантажити

Златки, підхопив її попід руки, підняв і посадив поперед себе на коня.
— Ой, любий, що ти робиш? — шепнула злякано дівчина. — Люди ж!
— Хай дивляться! Щоб знали, що ти моя!.. Тебе тут не зобиджали?
— Ні.
— Аз воєводою як?
— Уже видужує потроху. Вчора сам через хату передибав.
Вони поволі їхали вздовж хутора: попереду Звенигора зі Златкою і Стехою, що трималася за стремено, а позаду, трохи відставши, запорожці.
Під'їжджаючи до двору, Стеха смикнула брата за рукав. Арсен повернувся до неї. В очах дівчини — невисловлене питання.
— Що тобі, сестронько?
Стеха почервоніла.
— Арсене, а що я тебе хочу спитати? — почала несміло.
— Кажи.
— А де подівся отой твій товариш?
— Який? — здивувався Арсен.
— Ну, такий білявий... Романом звати...
Звенигора пильно подивився на Стеху. Тепер від його допитливого погляду не втекло замішання, що оволоділо дівчиною, і краска, що ще густіше виступила на щоках. А-а, так он воно що! Якоїсь години було досить, щоб дівчина запримітила і розкішний пшеничний чуб Романів, і його стрункий стан, і всю його спокійну голубооку красу!
На згадку про донського козака Арсенове чоло нахмарилося. Стеха спостерегла це.
— Він загинув? — спитала швидко.
— Ну, з чого ти взяла? — зволікав із відповіддю Арсен. — Він живий. Залишився в Чигирині...
— Не захотів їхати сюди з тобою? — В її голосі враз забриніло почуття враженої гордості.
— Та ні ж бо! Його там затримали важливі справи... А тобі що? Ти часом не того...
Стеха раптом пустила стремено і, не відповідаючи, побігла відчиняти ворота. Арсен, дивлячись на її стрункі ноги, що виблискували з-під плахти, на розкішну русяву косу, сумно усміхнувся. Розмова нагадала йому про небезпеку, в якій опинився його товариш, про те, що затримуватися в Дубовій Балці він не має права.
Запорожці в'їхали в двір. На крик Стехи з хати попереду всіх вискочив Яцько. За ним вибігла мати. Нарешті, підтримуваний попід руки Якубом і дідом Онопрієм, на ґанок вийшов воєвода Младен.
Звенигора з одних обіймів переходив до інших. Спихальський, теж на правах доброго знайомого, чоломкався з усіма, сповнюючи двір своїм могутнім голосом. Метелиця, Сікач і Товкач статечно відвішували традиційні запорозькі поклони.
Мати зразу почала збирати на стіл. Їй допомагали Стеха і Златка. Чоловіки сиділи на колоді, вели жваву розмову. Кожному було що спитати і розповісти. Один пан Спихальський встигав на два боки: допомагав жінкам носити страву, кухлі, вишнівку та слив'янку і підкидати до загальної розмови свої несподівані смішні словечка.
Коли посідали за стіл, пан Мартин прицмокував від задоволення язиком, куштуючи смачні напої та не менш смачні страви, йому сподобалося все: і наваристий борщ зі свіжою зеленню, і пшеничні пампушки з салом та часником, і гречані млинці з сметаною, і шулики з маком та медом...
— Ох, що то за розкіш, панове! — басив він, запихаючи до рота пухкого гречаника, на якому густа холодна сметана біліла, як сніг. А запиваючи їжу пахучою слив'янкою, мружив від задоволення очі, прицмокував губами і муркотів, як кіт. — М-м-м! Скільки жию, не пив ніц нічого ліпшого!
— Не поспішай, пане Мартине, хвалити, — сказав дід Онопрій, встаючи з-за столу. — Є на світі і кращі речі!
Він поколивав до льоху і незабаром повернувся з великим дерев'яним дзбаном, наповненим майже по самі вінця золотистим напоєм. Простягнув повний кухоль панові Мартину.
Спихальський втягнув у себе різкуватий, але приємний запах питва і відсьорбнув трохи. Обличчя його блаженно усміхалось, очі закотилися під лоба.
— О, пан Єзус, яка то втіха! — І, не відриваючись, вижлуктив повен кухоль. — Цо то єсть, пане?
—— Мед, пане Мартине... Варений мед.
— О, то єсть райське питво! Налий, пане Онопрію, єще єден кухоль, най розсмакую!
Після обіду, що, власне, можна було б назвати вечерею, бо затягнувся він аж до сутінків, запорожці з Спихальським потягли до клуні спати на сіні, а Звенигора ще довго розмовляв з рідними, з Младеном, Якубом та Златкою.
— От і війна, Арсене? — спитав воєвода. — Сьогодні прискакав гонець — закликав усіх здатних носити зброю до війська...
— Чекаємо незабаром Кара Мустафу.
— З ним, напевно, прибуде сюди Гамід. Жаль, я ще не можу сісти на коня. А то зумів би відшукати його серед турецького війська!
— Вам рано, воєводо, про це думати... А якщо бог допоможе, то і я розшукаю його! А там знатиму, що робити!
— Мабуть, і Ненко прибуде на Україну, — вставив Якуб. — Чи не поїхати б і мені під Чигирин?
— Ні, ні, — гаряче заперечив Звенигора. — Тобі, Якубе, треба лишатися в Дубовій Балці... Хто ж вилікує воєводу?.. До того ж і я з товаришами сподіваюся на випадок поранення покористуватися твоїми послугами. Ми всі ходимо під богом, і в разі чого, приплазуємо до хутора, як звір до нори.
— Так, Арсен правду каже, — погодився Младен. — Нам

читати