Завантажити

— Кричіть, хлопці! Бо ті голомозі чорти ще не признають нас за своїх! — сказав Звенигора і перший загукав по-татарському: —Ойє, правовірні! Не зачиняйте брами! Ми із коліна Шаяхмета! Врятуйте нас!
Але було ще далеко, і на стіні, мабуть, не почули, бо пальнули вдруге з гармати.
— Тхоре, кричи, хай йому чорт! Адже маєш дужий голос! А то втретє як бабахнуть, то й кісток не позбираємо! — гукнув Звенигора на молодика, що недавно вписався до січового реєстру і, хоча сам походив з Правобережжя, попросився до Лубенського куреня. — Крикни, щоб перестали стріляти!
Тхір приклав долоні до рота і загукав:
— Ойє, оглан-джан! Не стріляй! Свої! Свої!
Зі стін замахали руками. Почулися крики. Тим часом каюк пристав до берега, і переодягнуті татарами запорожці з галасом і зойками сипнули до фортеці. Добігши до воріт, вони відчайдушне загрюкали. Ті, хто добре вмів по-татарськи, навперебій волали про допомогу.
Однак ворота не відчинялись. Тільки вгорі, на вежі, з оглядового віконця висунулася кругла голена голова татарина.
— Ойє, оглан-джан! — зарепетував Тхір. — Відчини! Аллах віддячить тобі за добрість твою! Не дай загинути від рук невірних!
Татарин заморгав очима.
— Чекайте, я запитаю бея, чи можна відчинити ворота!
— Ах ти, дурна твоя башка! Поки ти шукатимеш бея — хай аллах продовжить його літа! — козаки посічуть нас, як безмозких валахів!
Однак татарин не поспішав відчиняти ворота. З вежі доносилися суперечки: вартові, видно, не знали, що робити. А запорозькі чайки вже вирвалися на середину ріки, Залп із гармат не зупинив їх. Вони ще швидше ринули вперед. Другим залпом розтрощило одну з чайок. На поверхні води закружляли червоні плями. Та й це не зупинило відчайдушного пориву запорожців.
Бачачи, що перелякані охоронці фортеці не наважуються відчиняти ворота, Звенигора почав лаятись, погрожувати кулаками.
— Гей, ви, боязкі шакали! Дурні ішакиї Я посланець великого візиоа Мустафи-паші! Я везу важливий лист від візира сонцеликому султанові — хай славиться його ім'я!.. Відчиніть негайно ворота, паршиві свині! Чи ви хочете навмисне віддати мене з важливою звісткою в руки тих шайтанів, прокляття аллаха на ваші голови!
Якийсь повновидий ага перехилився з бійниці, запитав:
— Ти хто?
— Сафар-бей! Посланець Мустафи-паші! Відчиняйте ворота!
Ага сплеснув руками.
— Сафар-бей? О небо! Яким побитом?.. Чекай, я зараз!
По дерев'яних сходах вежі глухо загуркотіло. Брязнули засуви. Заскрипіли дерев'яні підойми — і ворота розчинилися.
Запорожці ринули в замок.
— Швидше! Швидше! —гукнув повновидий ага. — Сафар-бею, сюди! Я Мемдух Айтюр... Ти пам'ятаєш мене?
— Звичайно! — відповів Звенигора, вирвавши з піхов шаблю і опустивши її на голову невідомого йому Мемдуха Айтюра.
Ага впав. Татари, що сторожували ворота, з диким вереском насіли на Звенигору. Але їм навперейми кинулися запорожці. У підворітті зав'язався бій.
На крик вартових звідусюди бігли напіводягнуті аскери й татарські стрільці-сеймени.
— Тхоре, гукай наших, щоб поспішали! Бо не втримаємося! — крикнув Звенигора молодикові, що крутився біля нього поблизу.
Тхір метнувся виконувати наказ отамана. Затаївши намір убити Звенигору, він поки що старався допомагати козакам, бо від їхньої перемоги залежала і його безпека. Не виходячи з підворіття, щоб не наразитися на татарську стрілу чи яничарську кулю, він замахав руками.
— Швидше, братове! Швидше!
Запорожці стрибали з чайок, мчали до замка. Сірко, попри свій похилий вік, біг нарівні зі всіма. Його обганяли молоді козаки.
— Захоплюйте стіни! Відмикайте порохові погреби! — кричав кошовий. — Тих, хто здається, не знищувати! Ми за них викупимо з неволі наших людей!
Нестримна козацька лавина вкотилась у ворота, де Звенигора з горсткою своїх сміливців ледве стримував натиск ворога. Щоб не прийняти свого за чужого, вони поскидали татарські малахаї і один одного пізнавали по довгих оселедцях, що розвівалися на голених головах.
Поряд зі Звенигорою стали свіжі сили: Метелиця, Спихальський, Сікач, Товкач, брати Півненки. Стрибав, мов горобець, старий, але жвавий дід Шевчик, і його шабля теж рубала не тільки повітря.
Вся залога фортеці вже була на ногах. Турки й татари чинили впертий опір. Яничари-гармаші спішно повертали на стінах гармати, щоб ударити по козаках, які прорвалися всередину. Але до них уже лізли чубаті запорожці і меткими ударами скидали вниз.
Натиск нападаючих був такий нежданий і сильний, що турки з лементом відкотились од брами аж до мурів внутрішньої цитаделі. Там зав'язався жорстокий рукопашний бій. Поволі він розпався на окремі вогнища, що спалахували повсюди: на майдані, в тісних провулках і дворах.
Звенигора зчепився з яничарським агою. Ага, видно, був добрий рубака й успішно відбивав усі випади козака.
Тим часом Тхір, не встряючи в бій, крався за Звенигорою назирці. Навколо лунали

читати