Завантажити

Він розумів, які важкі й жорстокі слова каже, і все ж казав, бо вважав, що не має права приховувати правду. До смерті теж треба кожному приготуватися.
Всі збилися в невеличкий гурточок і, обнявшись, плакали тихо, беззвучно. Добриня відчув, як його руку знайшла і стиснула Янчина рука, і він, незважаючи на те, що хто-небудь може помітити, пригорнув дівчину до себе.
— Люба моя,— шепнув на вухо.— Янко, Яночко!
— Я хочу бути з тобою, Добрику,— відповіла вона ледве чутно.— В останню хвилину хочу бути з тобою разом! А там — що буде! Хоч і смерть!
— Я теж цього хочу. Якщо мунгали ввірвуться в город Володимира, шукай мене біля Янчиного монастиря99. Буду живий, то прийду туди.— Непомітно, користуючись темрявою, що насувалась, він відсторонив її від гурту.
— Біля Янчиного монастиря... Який дивний збіг! Чи думала княжна Анна Ярославна, теж Янка, що біля її монастиря, який вона заклала, коли дівчиною від'їздила в далеку Францію, щоб вийти заміж за французького короля Генріха Першого, обірветься колись життя іншої, незнаної їй дівчини по імені Янка? Ні, не знала вона. А чи думала я, що впаду від ворожої шаблі саме в Янчиному монастирі? Боже, Боже! — Янка заплакала.— Добрику, невже це всьому кінець? Невже це кінець світу?
Що він міг їй сказати?
Він уже, як і всі, розумів, що Києву не встояти, що ці холодні грудневі дні — це його останні дні. Він краще, ніж будь-хто інший, знав, що пощади нікому не буде, що. смерть і неволя чигають на всіх. І хтозна, що краще — раптова смерть чи важка доля раба або рабині?
Тому він не став її втішати, заспокоювати, а сказав відверто:
— Яночко, ми приречені на смерть. Це так же ясно, як і те, що ти стоїш переді мною. Але я буду з тобою і захищатиму тебе до останнього! Будь мужньою! Такою, як молода рязанська княгиня. Пам'ятаєш, ти розповідала мені?
— Пам'ятаю. Я буду мужньою.
— А ще раджу тобі в останній день одягнутися в чоловічий одяг.
— Навіщо?
— Бо за жінками та дівчатами буде страшне полювання.
— Я зроблю так, як ти кажеш. А ти пообіцяй мені, що не даси мене живою в руки ненависному ворогові! Пообіцяй! Бачиш, я відчувала, що настане такий день, от він і настав! Обіцяй же мені!
— Обіцяю, люба!
В цю мить страшний гуркіт долинув від Софійських воріт. Усі відчули, як під ногами здригнувся кам'яний підмурівок палацу.
— Мунгали підтянули пороки — б'ють у браму та в заборола! — вигукнув воєвода Дмитро і поцілував внучат, невісток, Янку, бояриню.— Дорогі мої, будемо прощатися! Нам пора! Ходімо, хлопці!
 
9
В голові стояв якийсь надокучливий безперервний гул, ніби то гув, не перестаючи, вічовий дзвін. Але чомусь не чути було ударів била — лише один протяжний гул, що дратував своєю нескінченністю, викликав внутрішній спротив, змушував напружувати всі сили, щоб відігнати його від себе, стряхнути, як в'їдливу муху, що настирливо лізе в обличчя.
Все це Ілля відчував, як у глибокому сні. А ще відчував, що йому важко лежати, важко дихати, ніби камінь наліг на груди і давить, давить до землі.
Потім свідомість поволі прояснилася, і він раптом зрозумів, де він і що з ним сталося. Лежав він горілиць на засніженій дерев'яній мостовій поряд з мертвим мунгалом-баатуром, а зверху на них обох навалилася ціла купа ще теплих тіл — убитих чи поранених, що не давали йому перевести подих.
І тоді він враз пригадав, як на світанні на нього налетів якийсь баатур і заніс над головою шаблю. Та йому пощастило підставити щита, відбити її мечем і самому нанести невідворотний удар. Баатур упав.
Ще один! Бо це був не перший, що поліг від його меча! Він не вів ліку, скількох ворогів переміг сьогодні. Трьох, п'ятьох чи десятьох? Хіба до цього було в тому несамовитому кривавому вирі, що закрутив його опівночі і не відпускав до самого ранку? Це був просто “ще один”.
Однак не встиг він порадіти цій перемозі, не встиг оглянутися, як монгольська довбешка обрушилася ззаду йому на голову. В очах блиснув голубий сніп іскор, ноги підкосилися — і він поринув у темряву. Як упав — не пам'ятає... Чи довго лежав тут — не знає теж...
Він розплющив очі.
Над ним стояв підстаркуватий мунгал. У правій руці він тримав бойову сокиру, геть заляпану кров'ю і чимось рожево-блідим.
“Мозком? — подумав Ілля, не відчуваючи страху.— Авжеж, мозком! Це ж баатур добиває поранених! Зараз доб'є і мене! Топірцем по голові!”
Думалося йому якось важко, ніби то думав не він, а хтось чужий. І ті думки були йому байдужі, та й власна доля зовсім не турбувала його.
Мунгал довго не помічав його погляду, він був зайнятий іншим. Своєю сокирою, тильною її стороною, гострим і тонким, як палець, обушком, він поволі, не поспішаючи, бив поранених киян по головах. При цьому він не дуже придивлявся — живі вони ще чи ні. Просто на всяк випадок бив усіх підряд, щоб не пропустити жодного живого.
Страху Ілля не відчував. Усе, що він

читати