Завантажити

— І ніяка вона не орусуткаї
— А хто ж?
— Ромейка або іудейка. Хіба не видно?
— А може, аланка? Тільки не орусутка! Орусутки біляві...
— Ну, не скажи!.. Не всі!
Ці суди-пересуди припинив Менгу.
— Про що базікаєте! Яке це має значення, з якого вона племені? Аби красуня!
— А так, а так! — погодилися нойони, не спускаючи з дівчини очей.
— Жадігер має смак! — вів далі Менгу.— Знав, що вибирав! Чи не так, сотнику?
Той, приховуючи радість, що знову розперла йому груди, приклав руку до лоба, низько вклонився.
— Так, мій каане. Я радий, що дівчина сподобалася тобі.
— Гм, ще б пак! Чому б і не порадіти! Підніс каанові такий подарунок! Бачу, хочеш стати не простим сотником, а благородним нойоном. Ха-ха!
Менгу сміявся весело, а Жадігерові від того сміху стало раптом холодно. Невже хитрий джихангір розгадав його таємні наміри? Справді, даруючи полонянку, він сподівався, що каан належним чином оцінить його відданість і надасть йому звання благородного нойона. Та чи не забагато він захотів? Як розцінять цей його крок родовиті нойони, які ревно стежать за тим, щоб ніхто, а тим паче якийсь безрідний чабан, не затесався поміж них? Чи не піднімуть його на глузи? Не виштовхнуть зі свого гурту? І як все це сприйме сам каан Менгу?
Ці думки миттю промайнули в Жадігеровій голові, і він скромно відповів:
— Куди ішакові, каане, рівнятися до верблюда!
Та Менгу нелегко провести. Він хитро оскірнувся.
— Е-е, не кажи! Хочеш! По очах бачу — хочеш дорівнятися! Однак не поспішай — всякому овочу свій час!.. Скажу прямо — я задоволений тобою, сотнику! Ти сміливий, розторопний воїн, відданий своєму каанові, я люблю таких! Прийде час — і ти станеш благородним нойоном! Аби Високе Небо було ласкаве до твоєї долі і зберегло тобі життя. Ще, може, й еміром станеш — тисяцьким або й темником! Хіба не з чабанів вийшов вірний пес мого діда, великого Чінгісхана, непереможний Субедей? Але не поспішай! — Менгу на хвилину замовк, задумався, а потім рішуче сказав: — Зараз мова про інше! Ми повалили гордий КиювІ Ми розтоптали столицю орусугів, захопили її незчисленні багатства і тисячі людей! Майстрових ми на рабів перетворимо, що будуватимуть столицю йєка-монголів — Бату-сарай, ткатимуть сукна і шитимуть нам одяг, випасатимуть табуни наших коней, а молоді гарні орусутки стануть нам утіхою в темних надрах наших юрт. Але все це треба допровадити туди. Хто це зробить? Це зробиш ти, Жадігере!
— Я? — збентежено запитав джагун, що ніяк не сподівався на такий поворот у своїй долі, бо це означало, що він на довгий час відлучається з війська, над ним не летітимуть ворожі стріли, не свистітимуть чужинські мечі.— О Високе Небо!
— Так, ти! — підтвердив Менгу.— Зі своєю сотнею ти допровадиш здобич до Ітилю, на нашу батьківщину, в благословенну Золоту орду! Цю дівчину теж! Зрозумів?
— Як не зрозуміти, каане! Слухаюсь і підкоряюсь! Тим часом, поки тривала ця розмова, позад гурту нойонів, які не особливо звертали увагу на те, що діялося довкола, бо були зайняті полонянкою, відбулася подія, може, й незначна на тлі всього того, що творилося в ці хвилини в Києві, але важлива для доль деяких учасників цих трагічних подій.
Коли Жадігер зірвав з полонянки покривало і нойони, вражені її красою, почали голосно висловлювати своє захоплення, ніхто з них не почув болісного вигуку, що вирвався з грудей Іллі.
— Маріам! Це ти? Ти? Маріам!
Не почула його і Маріам. Налякана, приглушена, приголомшена тим, що сталося, вона стояла перед завойовниками ні жива ні мертва. З її темних очей струменів жах, брови болісно заломилися на чистому мармуровому лобі, а завжди рум'яні щоки тепер були біліші за сніг.
Ілля застогнав. Маріам, його кохана Маріам стане наложницею жорстокого і брутального хана Менгу! Краще б не знати йому про це! Краще б лежати нині з проломаним черепом, ніж зазнавати такої душевної муки, такого нестерпного болю!
Він хотів кинутись до дівчини, хотів крикнути, щоб вона почула і побачила, що він тут, але, замість крику, з грудей видобувся лише хрипкий стогін, а ноги враз зімліли, підігнулися, в голові зашуміло, в очах потемніло — і він поволі посунувся додолу.
Його підхопили нукери.
— Йому погано! Доб'ємо? — спитав один.
— Ай справді, він не жилець на світі,— підтримав його другий.
Однак третій засумнівався.
— Прямо тут? На очах у каана? Долю полоненика вирішив старий, висохлий на тараню десятник:
— До сотника Жадігера зараз лізти не з руки, — розважно промовив він.— Давайте відведемо до гурту полонеників. Виживе — його щастя. Хирітиме — доб'ють і без нас!
На цьому всі погодились. Схопивши Іллю попід руки, баатури потягли його до церкви і штовхнули з натовп, що розступився перед ними. А там хтось допоміг йому пробратися до паперті і посадив на приступець, де вже сиділо чимало старих, жінок і дітей.
 
10

читати