Завантажити

черга! А ти сушиш голову примарними страхами! Доччиним коханням!.. Та, може, і ми, і вона приймемо завтра мученицьку смерть! Може, Янці судилося стати рабою чи наложницею поганина-степовика! Ось про що я думаю щодня і щогодини! І в таку хвилину ти примушуєш мене власною рукою вирвати з Янчиних грудей святий вогонь кохання і затоптати його!.. Я теж не сліпий і бачу все. Спочатку хотів було вчинити так, як ти радиш. Та, подумавши і уявивши, що нас чекає, зупинився. Жаль мені стало дівчинки нашої — ще й життя не бачила, тільки почала розквітати, а вже над її головою збираються грозові хмари. Навіщо ж іще і я завдаватиму їй горя? Тож хай буде те, що має бути! Хай наше любе зернятко-доцюнятко не зазнає від нас лиха, а живе своїм життям і своїми почуттями, бо інших радощів їй, може, не судилося зазнати.
— Дмитре! Мені страшно! Що ти мовиш?
— Я вже подумую про те, щоб відіслати тебе з Янкою, невістками та онуками з Києва. Десь у тихе далеке місце, куди б не дісталися татари. Але — куди? У Новгород, Полоцьк чи Галич?
Анастасія з жахом дивилася на чоловіка.
— Ми нікуди не поїдемо з Києва! І Янки не пущу, і внуків! Якщо помирати, то разом! Ні, ні, не поїдемо ми нікуди! І — що Бог дасть! Хоч і смерть!.. Ні, ні — з Києва ні кроку! Де ще є вищі і міцніші вали та більше людей? Якщо Київ не вистоїть, то яке ж місто вистоїть? Дмитро поцілував її в голову.
— Будемо сподіватися на це, люба. От тільки наш новий князь — не та людина, що потрібна зараз Києву. Я знаю його — не зуміє він захистити нас. Як тільки запахне смаленим — накиває він п'ятами з Києва і залишить нас напризволяще, як і князь Михайло Всеволодович.
— Що ж нам робити?
— Пишу в Галич князеві Данилу Романовичу — хай візьме Київський стіл. Він єдиний, хто має силу військову і військове уміння. Більше нікого не бачу... Ти йди — спи, а я трохи ще посиджу, бо час не жде — треба поспішати.
Анастасія прихилила голову до Дмитрових грудей — тихо заплакала, а потім, поцілувавши боярина в голову, мовчки вийшла з покою.
...Другого дня, вранці, коли сім'я поснідала, Дмитро вийняв з-за пазухи невеличкий аркушик пергамену і поклав перед собою.
Всі мовчали. Давній звичай не велів вставати із-за столу раніше господаря. Та й відчувалося, що він хоче сказати щось важливе.
Боярин розгладив рукою пергамен, глянув на синів.
— Тут ось лист до князя Данила. Я пишу: “Наш благодійнику, княже Даниле Романовичу! Аще одержиш це послання, то знай: князь Великий київський Володимир Рюрикович помер, а його стіл посів князь смоленський Ростислав Мстиславич, онук Давидів, четвероюрідний брат твій. Але ти, княже, старший за нього в роді княжому — і стіл київський по праву належить тобі. Прийди і сядь на ньому! І захисти нас від богопротивних мунгалів, нарекомих татарами, від царя їхнього Батия! А писав це в літо 6749 Дмитро, боярин київський”. Ось так... Цього листа треба відвезти в Галич — і якомога швидшеї — Він знову глянув на синів, що сиділи по другий бік столу. — Доведеться їхати комусь одному з вас, бо лист дуже важливий. Якщо його перехоплять люди князя Ростислава, то не зносити мені голови. Та й гінцеві теж. Отож вибирайте з-поміж себе — хто поїде? Ти, Степане? Чи ти, Миколо?
Сини, переглянувшись, мовчали. Видно, нікому з них їхати в таку несподівану і небезпечну дорогу не хотілося. Бояриня Анастасія, збліднувши, скрикнула:
— Дмитрику, а може, якось обійдеться без листа? Може, хай уже залишається в Києві князь Ростислав? Дмитро сумно усміхнувся.
— Ні, мати, не обійдеться! Листа треба допровадити в Галич і передати у власні руки князеві Данилу! Отже, їхати хтось мусить!
— Тоді дозволь мені, боярине, — тихо промовив Добриня, який упродовж усього сніданку жодним словом не встрявав у розмову і навіть намагався не зустрітися поглядом ні з Янкою, ні з бояринею Анастасією.
— Тобі? — здивувався Дмитро. — Та чи ти розумієш, що береш на себе?
— А чому ж не розумію? — Добриня сумно усміхнувся. — Шлях далекий, небезпечний і важкий. Але не сумнівайся в мені, боярине, я звик до всього. Доберуся і до Галича! Дозволь!
Анастасія стрепенулася, очі її блиснули радістю.
— А чому б і ні, Дмитре? Хлопець звик до незгод! Хай іде! Йому навіть безпечніше, бо його ніхто не знає, а Миколу та Степана знає увесь Київ...
— Воно-то так, — вагався Дмитро. — Але...
Тут втрутилася Янка.
— Тату, дозволь Добрині поїхати — він добереться до Галича і щасливо повернеться назад. Чує моє серце! Дмитро переглянувся з бояринею і засміявся.
— Ну, якщо чує твоє серце, тоді я згоден. Хай їде Добриня! Зараз я накажу приготувати все потрібне для дороги — і в путь!
— Дякую, боярине, — підвівся Добриня. — Я радий, що можу прислужитися тобі. А ще радий тому, що сьогодні надвечір доберуся додому, в Калиновий Кут. Там, мабуть, мене вже і не ждуть...

12
Минув місяць. Одного літнього дня, в післяобідню пору, по битому

читати